Мені та моїй дружині було трохи більше сорока, коли наша дочка повідомила, що при надії і ми скоро станемо дідусем і бабусею. Що ж, ми були тільки раді. Все ж таки давно не чутно в будинку дитячого сміху і радості від тупоту маленьких ніжок. Це ж так круто, коли в будинку дитина — думали ми з дружиною.
Коли онук з’явився, то ми навіть самі дзвонили дочці що вихідні, щоб вона приходила з сином до нас у гості або ж привезла його нам, щоб ми подивилися за ним, а вона відпочила. Пропонували лише у вихідні, адже самі багато працювали. Коли було літо, то все літо онук залишався у нас, все ж таки відпустка.
Ну а через два роки з’явився другий онук і ми знову були щасливі. Знов ці маленькі ніжки, ручки цілували, вчили всьому, чого треба. Радість, одним словом. Дочка привозила до нас дітей, коли треба було кудись відлучитися. Я вийшов на пенсію за станом здоров’я. Дружина ще працювала.
А потім ще кілька років і знову дочка порадувала нас, але вже близнюків хлопчиків. Чотири онуки, подумати тільки. І ось ми помітили з дружиною, що дочка все частіше намагається до нас відправити дітей. Самі з чоловіком вони сидіти з чотирма не хотіли, а тому мало не щодня привозили до нас. Ми дуже вже любимо своїх онуків, але вже й вік не той, щоб щодня возитися з чотирма дітьми. А тому, коли вони черговий раз до нас прийшли, ми просто не відчинили двері.
Хоча дочка намагалася достукатися і навіть дзвонила на телефон, ми трубку не брали, двері не відчинили. Можете засуджувати, але ми просто втомилися. Доньки скільки не натякали, вона все вдавала, що натяків не розуміє. Тому так усе вийшло.
Головне фото ілюстративне – pexels.