А почалося все з того, що нас попросили піти з будинку.
Розкажу трохи нашу родинну історію. Василь дуже довго працював за кордоном, казав, що як тільки купить свою власну квартиру, то тільки тоді буде заводити стосунки.
Ми знайомі давно, ще з інституту і іскри між нами ніколи не було, вітали один одного з днем народження стандартними фразами і все. Але до тридцяти років ні він, ні я не знайшли собі пару, а далі я зрозуміла, що постаю перед вибором: працювати в чистенькому за копійки чи поїхати за кордон і важкою працею заробити собі на два-три роки безбідного життя в Україна.
Так я до Василя й написала і він мене запросив до нього пожити:
– У мене якраз сусід виїхав, будемо платити оренду навпіл і комунальні.
Я дуже зраділа, адже й людина знайома і жити є де, ще й багато чого мені підказав тут. Я працювала, старалася все тримати в квартирі в чистоті і навіть щось готувати на вихідні.
А далі ми якось зрозуміли, що нам дуже навіть добре живеться разом, нам цікаво разом і навіть, як пара нам теж добре. І вже ми вирішили, що будемо разом збирати на квартиру і одружимося в Україні. Так минуло три роки, Василь підшуковував нам варіанти і якось прибіг весь такий емоційний:
– Дивися, який хороший варіант, біля міста, будиночок власний, з ремонтом і навіть з меблями продають терміново. Подивися, яка краса!
Будинок справді був затишним і зі смаком оформлений, тому ми вирішили поїхати подивитися. На яву все було ще краще, бо й дорога була гарна і сам будинок одразу став відчуватися як дім.
Ми його купили і стали жити вже там.
Так минуло ще два роки, як раптом пролунав телефонний дзвінок. Я не чула про що говорять, тільки роздратований голос Василя:
– Це неможливо! Як ви собі таке уявляєте?
Я чекала, коли він сам розкаже, але чоловік тільки супився, але нічого не казав.
А на наступний день у нас були неждані гості. на порозі стояла колишня господиня цього дому. Але я її ледве впізнала.
– Чому ви приїхали? Я ж вам відмовив!, – сказав Василь.
– Я маю вас переконати. Це останнє прохання моєї доньки і я маю його виконати!
Жінка просила про те, щоб зустріти Різдвяні свята в своєму колишньому домі з донькою і родиною.
– Зрозумійте, вона не просить нічого, тільки поїхати з тих пісків додому, щоб падав сніг і була її кімната, її ванна, її гойдалка біля ялинки. Щоб разом складати ялинку, прикрашати її і сидіти перед каміном з какао…
– А ми де маємо дітися? Та що я кажу. Це вже наш дім, я вам співчуваю, але ви не маєте ніякого юридичного права на нього.
Жінка схилила голову і пішла.
Василь подивився на мене і каже:
– Як вона сміє таке просити? Це наш дім і я не винен, що у неї так склалося життя.
– Звичайно, просто вона, як і всі ми, хоче чуда…
Ми мало в той час спілкувалися, кожен думав про своє. Мені було шкода, що в тієї жінки все так склалося і попри те, що вони виїхали в Ізраїль, але нічого не помогло.
А далі мені сестра подзвонила, що вони винайняли будиночок в горах і пропонують і нам поїхати. Василь погодився і ми дуже добре проведи час, п’ять днів пролетіли дуже непомітно.
Коли ми верталися додому, то я бачила, як він нервує:
– Знаєш, я тобі не казав, але з хатою не все може бути гаразд.
– Тобто?
– Я впустив її, розумієш, вона обіцяла, що все буде добре, але я вперше роблю таку дурницю, тому ми можемо приїхати на згарище, – криво усміхнувся він.
– Я впевнена, що все там добре, в новинах нічого ж не було про таке?, – заспокоїла я його.
В хаті й справді не було аж таких слідів від людей, але я все одно затіяла генеральне прибирання. Василь переговорив з господинею і вона йому дуже дякувала за найцінніші для її родини дні. Я бачила, як у нього заблистіли очі.
А через місяць вже блистіли й мої – я чекала дитину. Це було справжнє чудо і Василь мене крутив по хаті і казав, що найкращий день в його житті.
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
