Наша донька навчається на другому курсі університету. Я називаю її нашою, бо знаю цю дівчинку з трьох років, саме тоді ми познайомились із Валерієм, моїм майбутнім чоловіком. Зворушлива турбота батька про доньку (мами дівчинки не стало), не могла не зачепити мене за живе. Ми розписалися за рік після того, як не стало Ірини, матері Світлани. Дівчинка, незважаючи на свій маленький вік, була з характером, і ще близько року у мене пішло на те, щоб вона стала довіряти мені.
Коли їй було шість років, я вперше почула від Світлани слово «мама», звернене до мене. Вона сказала його, мабуть, автоматично, але я розплакалася, а донька підійшла до мене і запитала:
— Чому ти плачеш? Хочеш, я тебе завжди буду мамою називати?
Я відповіла, що дуже цього хочу, і з того часу наші відносини з нею справді стали дуже близькими. Я знала її маленькі таємниці, ніколи не ділилася ними з чоловіком. Школа пролетіла непомітно. Донька вчилася добре, над нею не треба було стояти і вкотре контролювати. Все наше спілкування було довірливим та щирим.
Але час минав, і дівчинка стала дівчиною, її почали цікавити геть інші речі. Після вступу до університету, хвиля розваг та вільного студентського життя накрила її.
Перший курс Світлана закінчила добре, навіть заробила підвищену стипендію. Але потім познайомилася з Сергієм, він працював зварювальником, був на чотири роки старший за Світлану, і дуже скептично ставився до навчання у ВНЗ. Сергій вважав, що для того, щоб досягти успіху в житті, зовсім не потрібен диплом про вищу освіту, а заробітки можна собі забезпечити не головою, а руками.
Світлана закохалася в цього «практика життя». Ми з чоловіком спочатку думали, що це просте захоплення. Сергій не був жмикрутом, незважаючи на те, що гроші йому давалися досить напруженою працею. Він був іронічним і постійно відпускав жарти з приводу прагнення Світлани опанувати обрану професію економіста. Потім ми почали помічати, що донька поступово знижує інтерес до навчання, а в міркуваннях все більше звучать фрази Сергія про марність п’ятирічки в стінах університету.
Якось, прийшовши додому, Світлана заявила, що збирається забрати документи з університету і піти, як то кажуть, на «вільні хліби». На питання про те, чим і як вона збирається заробляти собі на життя, дочка відповідала, що якось упорається і викрутится. Це «викручусь» також була однією з улюблених фраз Сергія. Зрозумівши, звідки віє вітер, я взяла дочку під повний контроль, заборонивши їй зустрічатися з «наставником». Два місяці я її, як дитину відводила до університету і чекала після лекцій та занять, щоби супроводжувати додому. Це було нелегко, але чоловік теж мене підтримав і сказав, що треба закінчити навчання, а потім уже визначатися та приймати серйозні рішення.
Тут я і почула від “доньки” неймовірно приємні слова. Виявилось я для неї “стороння людина” яка не має права голосу. Я тоді замовкла і просто пішла додому. Зателефонувала чоловіку і розповіла усе що почула від дитини.
Дивно, але своєї думки про мене Світлана і досі не змінила. Відносини з теплих стали дуже і дуже прохолодними. Ми майже не спілкуємось, хоч до університету вона все ж ходить. слово “мама” вона вимовляє з іронією і зверхньо.
От і май “мамо” подяку за роки турботи про дитину. Тепер шкодую, що так і не зважилась на своє маля. Тоді думала, що Світланка відчуватиме себе обділеною, шкодувала її. А не потрібно було, час довів.
Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.
Головна картинка – pexels.
