fbpx
Історії з життя
Вдома Алла не змогла приховати заплаканого обличчя, Петро занепокоївся, почав ставити запитання. Жінка мовчки сиділа на дивані, по її лиці текли сльози. Він сів поруч, обійняв, пригорнув її до себе і почав заколисувати, як дитину

Алла з Петром недавно відзначили срібну річницю весілля. Заміж Алла вийшла по любові, і прожили вони він всі ці роки мирно і дружно, виростили двох хороших дітей. Донька вискочила заміж, а син поїхав вчитися в інше місто, і залишилися вони удвох. У Алли було таке відчуття ніби вона бігла кудись і, раптом, зупинилася, озирнулася навколо і зрозуміла, що все якесь чуже, незнайоме… І Петро інший… Ні, вона його все так само любить, хвилюється за нього, піклується про нього, та й він теж – все в дім, сумки важкі носити їй не дає, допомагає по господарству, подарунки робить, тільки все-таки, щось не так, чогось не вистачає в житті… напевно, щастя.

Якось затрималася Алла на роботі (квартальний звіт…), а Петро не зміг її зустріти. Вийшла на вулицю і зупинила приватника. Домовившись про ціну, сіла на заднє сидіння, думи свої квартальні додумувати. Доїхали швидко, без пригод. Підійшла Алла до водія, за проїзд розплатитися, зустрілася з ним очима і пропала… Та й він теж не встояв. Алла дістала свою візитку і мовчки поклала водієві в руку разом з грошима, а він ще деякий час стояв і дивився на двері, що захлопнулася за Аллою. Він подзвонив на наступний день.

– Це Андрій! Я Вас вчора підвозив…

– Я – Алла…

– Можна, я Вас зустріну?

– Там же… О шостій…

Після цього дзвінка працювати було вже неможливо… Алла ледве дочекалася закінчення робочого дня. Одягаючи пальто, зрозуміла, наскільки сильно хвилюється – руки тремтіли і не могла ніяк поєднати замок блискавки… Махнувши рукою на блискавку, Алла вискочила на вулицю в розхристаному пальто. Машина Андрія вже стояла навпроти входу. А далі, вона погано пам’ятала, що сталося .. Квіти, обійми… Квартира Андрія, невелика, але доглянута, вузькувате ліжечко…

Андрій був вдівцем вже шість років. Жив один – діти роз’їхалися і майже не відвідували його. Він недавно вийшов на пенсію і тепер не знав, що з собою робити, тому і підробляв візництвом, більше від нудьги, ніж для грошей, хоча і гроші ніколи не бувають зайвими.

–  Зачарувала  ти мене, з першого погляду… Відразу зрозумів, не жити мені без тебе.

– І я відразу зрозуміла… Якби ти не подзвонив сам, почала б тебе шукати. Я номер машини запам’ятала.
Виявилося, що Андрій набагато старший від Алли, більше, ніж на 10 років, але по ньому і не скажеш – моложавий, підтягнутий, спортивний, веселий. Тепер вони зустрічалися майже щодня. Якщо Алла не могла прийти ввечері, вони ходили куди-небудь обідати разом або він підвозив її додому. Так минуло чотири місяці…

Андрій дуже мучився ночами, думаючи про те, що зараз Алла з іншим чоловіком, хоча вона і запевняла його, що з чоловіком у них давно вже немає нічого.

– Алло, а давай жити разом!

– Ти ж знаєш, у мене чоловік…

– Але ж між вами немає нічого, живете, як сусіди.

– Діти не зрозуміють… Вони хоч і великі, але…

– Саме так – великі і все зрозуміють.

– Не можу я… Розумієш, ми 25 років прожили душа в душу. я про нього навіть нічого поганого сказати не можу, тільки хвалити. Так, пристрасті між нами не залишилося, а може і не було її, але Петя мені рідна людина, як син і батько в одній особі… Я ж люблю його, не так, як тебе, але люблю .. Хіба можна кинути дитину? А батька?…

– Алло, мені так дуже важко… Я весь час про це думаю… Я ревную… Я ніби краду, щось, що мені не належить.

– А я не можу по-іншому… Нічого ти не крадеш… Те що даю тобі, йому не потрібно, а то що я даю йому – турбота. Цього в мене не тільки на двох вистачить …

– Добре, нехай все буде як і раніше.

Пройшов ще рік. Алла була щаслива. Петро був сильно зайнятий на роботі і, здається, нічого не помічав, а якщо і помічав, то не подавав виду. Андрій теж був щасливий, але плекав надію, що Алла передумає, переїде до нього жити.

Одного разу, коли Андрій вкотре виїхав підзаробити грошей, прямо на виїзді з його двору, в його машину врізалася іномарка. П’ятнадцятирічний телепень взяв у татка, не спитавшись, машинку покататися…

Видимих ​​пошкоджень у Андрія не було, тільки ледь паморочилося в голові. Зреагував татусь винуватця події, тут же оплатив ремонт машини і наполіг на обстеженні. У лікарні ушкоджень теж не виявили, але коли робили рентген, то виявили у нього… дещо значно серйозніше в четвертій стадії.

Перш за все, він не хотів нічого говорити Аллі, не хотів, щоб шкодувала його. Почувався поки цілком прийнятно, тільки втомлювався швидко. Лікуватися він теж не хотів – процес запущений – нічого вже не можна зробити… Потім, почали з’являтися болі, пропав апетит. Алла наполягала на поході до лікаря і Андрію довелося зізнатися.

– Нічого! Ми ще поборемося!

– Я був у лікаря, нічого не можна зробити. Тільки зняти біль, якщо вийде. Лікарі дають мені ще кілька місяців… Не плач, будь ласка, просто побудь зі мною скільки зможеш…

Вдома Алла не змогла приховати заплаканого обличчя, Петро занепокоївся, почав ставити запитання. Жінка мовчки сиділа на дивані, по її лиці текли сльози. Він сів поруч, обійняв, пригорнув її до себе і почав заколисувати, як дитину.

– Мила, моя, рідна! Ми стільки років разом, пліч-о-пліч, стільки всього пережили… І щастя було і горе… Скажи, що сталося? Що б там не було, я завжди на твоєму боці, не бійся. Ми разом все подужаємо, все переживемо, я ж люблю тебе!

Алла спочатку схлипувала і, раптом, несподівано для себе самої, все розповіла чоловікові.

– Що ж тепер буде, Петю?

Петро випиа чарку, помовчав трохи, відкашлявся і сказав

– Не турбуйся. Зараз я допоможу тобі зібрати речі, не всі, а тільки найнеобхідніше, на перших порах, і відвезу тебе до Андрія. Ти йому зараз потрібніша. Посидиш у нього, скільки треба… А я тобі допомагати буду, все що потрібно буде, ліки, підвезти до лікарні або ще щось … Ти тільки подзвони і я тут як тут. А потім… ну, коли… Я чекатиму тебе буду… повертайся!

Автор: Iryna Brahynskaya.

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page