— Вечеря де? — голос Богдана прозвучав ехом у квартирі. Він щойно повернувся з роботи, кинувши портфель біля дверей.

Його черевики, ще вологі від осіннього дощу, залишили брудні сліди на паркеті. Куртка звисала з гачка, наче втомлений прапор. Він плюхнувся на диван, увімкнув телевізор, і гучний сміх якогось комедійного шоу заповнив кімнату.

Я стояла в дверях, щойно повернувшись із роботи. Мій день був не менш виснажливим: нескінченні звіти, дзвінки, дедлайни. Я ще не встигла перевзутися, а сумка так і стояла біля порога. Я лише хотіла хвилинку спокою, щоб зібрати думки.

— Може, замовимо щось? — запропонувала я, намагаючись зберегти спокій. Голос звучав тихо, майже механічно. Мені здавалося, що це найпростіший вихід — просто натиснути кілька кнопок у додатку й забути про кухню хоча б на сьогодні.

Богдан різко вимкнув звук телевізора. Тиша стала важкою, як перед грозою. Він повернувся до мене, і в його очах блиснула суміш роздратування й обурення.

— Замовимо? — перепитав він, і його тон не віщував нічого доброго. — Серьйозно, Лесю? Моя мама завжди готувала татові вечерю. Завжди! Він приходив додому, а на столі вже стояла гаряча їжа — борщ, котлети, салат. І сестра моя, Оксана, своєму Тарасу готує щодня. Він навіть не знає, що таке куплені вареники. Оце справжні дружини. А ти що?

Його слова повисли в повітрі, важкі й уїдливі. Він не закінчив речення, але я й без того зрозуміла, що він мав на увазі. Я відчула, як усередині щось стискається, але не від обурення, а від холодної, контрольованої люті.

Я повільно зняла черевики, повернулася до нього й подивилася прямо в очі. На моїх губах з’явилася посмішка — не тепла, не дружня, а швидше загрозлива.

— Тобто ти думав, що я буду, як твоя мама, щодня стояти біля плити, подавати тобі три страви й мовчки терпіти твої претензії? — мій голос був спокійним, але кожне слово падало, як камінь. — Вибач, любий, але я не підписувалася на роль прислуги. Якщо тобі потрібна кухарка, найми. Я ж тут не для того, щоб забезпечувати твій комфорт за рахунок свого життя.

Богдан різко встав із дивана. Його обличчя почервоніло, а очі звузилися.

— Ти взагалі чуєш себе? — вигукнув він. — Це не про прислугу! Це про нормальну сім’ю, про турботу! Моя сестра встає о п’ятій ранку, щоб Тарасу сніданок зібрати. І не якісь там бутерброди, а повноцінну їжу! Вона йому сорочки прасує, каву в термос наливає. І не тому, що він її змушує, а тому, що вона його поважає! А такого ніколи не робила. Ніколи.

Він не договорив, але я не дала йому шансу. Я обійшла стійку, зупинилася біля вікна, де вечірнє світло ледь пробивалося крізь штори. Мій голос став ще холоднішим.

— Твоя Оксана встає о п’ятій, бо боїться, що Тарас знайде собі іншу, якщо вона не буде ідеальною. Вона не поважає його, Богдане, вона його утримує. Її сніданки й прасовані сорочки — це не любов, і не повага а страх,що чоловік піде і вона сама залишиться. Вона розчинилася в його потребах, забула, хто вона сама. Запитай її, коли вона востаннє робила щось для себе. Вона не відповість, бо вже не пам’ятає.

Богдан дивився на мене, наче я щойно зруйнувала щось святе. Його сестра була для нього прикладом, ідеалом сімейного життя. А я взяла цей ідеал і розбила його на друзки.

— Ти просто перекручуєш усе! — його голос тремтів від обурення. — А мама? Вона тата обожнювала! У нас удома завжди було чисто, завжди була вечеря. Тато ніколи не мив за собою тарілки, бо мама вважала, що це не його справа. Вона створювала затишок, вона була душею дому!

Я повернулася до нього, і мої очі спалахнули.

— Твоя мама — чудова жінка. Але вона не душа дому, Богдане. Вона — його обслуга. Вона живе заради твого тата, заради вас із сестрою. А де вона сама? Коли вона востаннє ходила в кіно? Читала книгу? Зустрічалася з подругами? Вона забула себе заради вашого «затишку». І ти думаєш, що це норма? Що я маю стати такою ж? Ні, дякую. Я хочу бути людиною, а не функцією.

Його обличчя стало багряним. Він ступив крок до мене, намагаючись повернути собі перевагу.

— Ти просто лінуєшся! — вимовив він. — Тобі лінь, ось і все! Лінь витратити годину на вечерю, лінь зробити щось для сім’ї. Я працюю, я приношу 25 000 гривень щомісяця! Я втомлююся! І маю право прийти додому й поїсти нормальної їжі, а не слухати твої лекції про незалежність!

Я не відвела погляду. Його слова, які мали б мене зачепити, лише додали мені рішучості.

— Добре, — сказала я тихо, але мій голос був твердим, як сталь. — Ти приносиш 25 000 гривень. А що ще ти робиш? — Я повільно обійшла кімнату, вказуючи на дрібниці, які накопичувалися тижнями. — Ось твої шкарпетки біля дивана. Ти кинув їх учора. Чекаєш, що я їх приберу? — Я підійшла до його столу, де стояла чашка з засохлим кавовим осадком. — А це? Ти випив каву й залишив її. Чому? Бо знаєш, що я врешті-решт її помию. Ти живеш у цій квартирі, як у готелі, де все включено. Але я не твій персонал.

Богдан мовчав, його обличчя напружилося. Я бачила, як він намагається знайти контраргумент, але я не зупинялася.

— Коли ти востаннє прибирав? Не після моїх прохань, а сам? Купував мийний засіб? Завантажував посудомийку? Ти сидиш вечорами за своєю приставкою, граєш у свої ігри по три години. Це твоє право. Але я теж маю право не витрачати свої вечори на твої шкарпетки й чашки. Ти хочеш не дружину, а копію своєї мами. Але я не вона. І не буду. я між іншим, заробляю таку ж зарплатню, як і ти, чоловіче, тож не треба мені про годувальника сім’ї.

Він різко підняв голову, його очі палали.

— Досить! — вигукнув він так, що я відчула, як здригнулися шибки. — Ти все перекрутила! Моя мама — свята жінка, а  ти просто нестерпна! Краще б я жив сам, як король, і найняв би собі помічницю, яка б і готувала і прибирала б! Або поїхав до мами, де є спокій і порядок!

Він розходився не на жарт, але я вже не слухала. Щось у мені клацнуло, як вимикач. Я відчула, як гнів поступається місцем холодній рішучості. Я взяла телефон, відкрила контакти й знайшла ім’я «Марія Іванівна» — його мати. Богдан завмер, дивлячись на мене з подивом.

— Що ти робиш? — тихо запитав він, але я вже натиснула виклик.

— Добрий вечір, Маріє Іванівно, — мій голос був спокійним, майже офіційним. — Так, усе гаразд. Просто Богдан вирішив пожити у вас. Так, це його рішення. Він хоче спокою й порядку. Сьогодні приїде. Чекайте.

Я поклала слухавку, а потім подивилася на нього. У його очах було щось нове — суміш здивування і розгубленості.

— Збирай речі, — сказала я тихо. — Мама чекає.

Ми з Богданом познайомилися п’ять років тому на вечірці в спільних друзів. Я тоді тільки закінчила університет, працювала в рекламному агентстві, а він був менеджером у великій логістичній компанії.

Він був високий, із широкою посмішкою й умінням розповідати анекдоти так, що вся кімната сміялася. Я пам’ятаю, як він підійшов до мене з келихом ігристого й сказав:

— Ти виглядаєш, як людина, яка знає, де в цьому місті найкраща кава. Доведеш?

Я розсміялася й відповіла:

— Тільки якщо ти доведеш, що вмієш пити щось, крім цього дешевого ігристого.

Так усе почалося. Ми гуляли містом, пили каву в маленьких кав’ярнях, говорили про все на світі — від улюблених фільмів до мрій про подорожі. Він здавався відкритим, сучасним, із амбіціями.

Я думала, що він поважає мою незалежність, мою кар’єру, мої мрії. Але, як виявилося, я бачила лише те, що хотіла бачити.

Через два роки ми одружилися. Весілля було скромним, але теплим — друзі, родичі, танці до півночі. Його мама, Марія Іванівна, весь вечір сяяла, обіймаючи мене й називаючи «донькою».

Я відчувала себе частиною їхньої родини, і це було приємно. Але вже тоді я помічала дрібні сигнали, які мала б розгледіти краще.

— Лесю, ти ж готуватимеш Богданчику його улюблений борщ? — жартома спитала Марія Іванівна, коли ми пили чай після весілля.

— Якщо він мені допомагатиме чистити картоплю, — відповіла я, сміючись.

Вона тоді теж засміялася, але в її очах промайнуло щось, ніби легке здивування. Я не надала цьому значення. Думала, це просто жарт.

Перший рік шлюбу був майже ідеальним. Ми разом облаштовували мою маленьку квартиру, сперечалися про колір штор, сміялися над тим, як Богдан намагався зібрати шафу з інструкцією, написаною китайською.

Я любила свою роботу, він пишався своєю. Ми ділили обов’язки: я готувала, він мив посуд. Він прибирав у ванній, я піклувалася про прання. Усе здавалося справедливим.

Але поступово щось змінилося. Спочатку це були дрібниці. Богдан став залишати свої речі де попало — шкарпетки біля дивана, чашку на столі. Я прибирала, думаючи, що він просто втомився.

Потім він почав затримуватися на роботі, а коли приходив додому, одразу вмикав телевізор або приставку. Я готувала вечерю, він їв, дякував і йшов грати. Я почала помічати, що мої прохання щось зробити — наприклад, купити мийний засіб чи пропилососити — він сприймає як докір.

Одного вечора я не витримала.

— Богдане, ти можеш хоча б раз сам помити посуд? — спитала я, стоячи біля раковини з горою тарілок.

Він відірвався від екрана, здивовано глянув на мене.

— Лесю, я ж утомився. Я цілий день на ногах, 10 годин у офісі. Ти ж удома раніше була, могла б і помити.

— Я теж працюю 10 годин, — відповіла я, намагаючись стримати роздратування. — І я не твоя покоївка.

Він зітхнув, підійшов до раковини й почав мити посуд, але робив це так, ніби я його змусила копати траншею. Тарілки гримкотіли, вода хлюпала на підлогу. Я зрозуміла, що він хоче, щоб я відчула провину за своє прохання. І це спрацювало — я почувалася винною.

Так з’явились перші тріщини. Я намагалася говорити з ним, пояснювати, що мені потрібна допомога, що я не можу тягнути весь побут сама. Він кивав, обіцяв, але нічого не змінювалося. А потім почалися порівняння.

— У мами вдома завжди чисто, — сказав він якось, коли я попросила його прибрати свої речі з підлоги. — І вона ніколи не скаржилася.

— Я не твоя мама, — відповіла я різко. — І я скаржуся, бо ти живеш тут, як у готелі.

Він образився, але промовчав. Я думала, що ми це переростемо, що він зрозуміє. Але він не розумів. А я не помічала, як поступово втрачаю себе, намагаючись зберегти наш шлюб.

Одного дня я прийшла додому раніше й застала його маму в нашій квартирі. Вона мила підлогу, а на столі стояв контейнер із домашніми котлетами.

— Лесю, я подумала, що тобі важко, — сказала Марія Іванівна, усміхаючись. — Ти ж працюєш, а Богданчику потрібен затишок.

Я подякувала, але всередині кипіла. Це була не допомога. Це був сигнал: ти не справляєшся, а я можу краще. Я зателефонувала подрузі Олені, щоб вилити свою злість.

— Вона приходить у мою квартиру й миє мою підлогу! — обурювалася я. — Це що, я тепер маю просити її дозволу жити своїм життям?

— Лесю, це не про підлогу, — відповіла Олена, сміючись. — Це про контроль. Вона хоче, щоб усе було, як у неї вдома. А Богдан тобі не допоможе, бо для нього це норма.

Той вечір, коли я зателефонувала його мамі, став переломним. Після того, як я поклала слухавку, Богдан стояв посеред кімнати, не знаючи, що сказати. Я бачила, як він бореться зі собою — між бажанням щось доводити й розумінням, що він зайшов надто далеко.

— Ти серйозно? — нарешті видавив він. — Ти справді хочеш, щоб я поїхав?

— Я хочу, щоб ти зрозумів, — відповіла я. — Я не твоя мама. Я не твоя сестра. Я твоя дружина, але це не означає, що я маю забути про себе заради твого комфорту. Якщо тобі потрібен готель, їдь до мами. Там тебе чекатиме ідеальний порядок. А тут або ми все робимо разом, або живемо окремо. Ми працюємо на рівні, ми заробляємо на рівні. Я виросла у сім’ї де все робилось спільними зусиллями і не було слова “повинна”, а було слово “разом”. Я так жила і житиму. Я створила сім’ю, а не найнялась в обслугу без зарплатні і вихідних. Ти розумієш?

Він мовчав довго, а потім пішов до спальні. Я чула, як він відкриває шафу, дістає сумку. Мені було прикро, але я знала, що це необхідно. Я не могла більше жити в тіні його очікувань.

Наступного дня я пішла до юриста й подала заяву на розлучення. Не тому, що я його не любила. А тому, що я любила себе більше. Часи, коли жінка повинна була відповідати очікуванням чоловіка минули. Ми рівні, ми працюємо на рівні і заробляємо на рівні. Тож або разом, або ніяк.

Ну хіба ж я не правду кажу?

Головна кратинка ілюстративна.