Оксана пам’ятала, що мама завжди стояла до неї спиною, інколи повертала голову аби кинути чергове зауваження, а далі знову спина і тільки лікті рухаються, як лапи в павука, що пряде павутину. Мама прасувала сорочки брату, готувала йому окремо, бо він «не їв засмажки», і завжди шикала на Оксану, коли та намагалася щось заперечити.
— Ти маєш бути мудрішою, — казала мати, не відриваючись від плити. — Чоловіки — вони як діти. Їм важко в цьому світі, вони прямолінійні. А жінка — вона як вода. Має обтікати гострі кути. Старайся, доню. Підлаштуєшся — будеш мати сім’ю. А будеш характер показувати — залишишся сама, як твоя тітка Люда.
Оксана старалася. Вона заслуговувала крихти уваги, приносячи зі школи лише відмінні оцінки, поки брат міг прийти з двійкою, і мати лише зітхала: «Ну, він же хлопець, йому важче зосередитися». Вона прибирала і готувала, але й тут мама кидала з-за плеча: «Колись тобі в житті пригодиться». Зараз мама так само з-за плеча продовжує її повчати, не відриваючи погляду від серіалу.
Коли з’явився Ігор, Оксана й не думала, що у них щось не так.
Його перші образи здавалися їй чимось природним, як зміна погоди. А себе вона уявляла тим сонечком, яке просвічує хмари і дуже тим пишалася. Та й приводів для невдоволення у Ігоря не було, Оксана чудова мама і господиня, завжди йому догоджала.
Проте, стався понеділок.
Ранок почався о шостій двадцять. Оксана почула, як на кухні клацнув чайник. Вона швидко вмилася, накинула халат і вийшла до чоловіка. Ігор сидів біля вікна. Його спина була напруженою — цей силует вона вивчила до міліметра.
— Тобі яєчню зробити чи вівсянку? — запитала вона.
Ігор мовчав. Оксана звично почала перебирати події вчорашнього дня. Це було як внутрішній аудит: «Де я не обтекла кут? Де я була не водою?».
— Ти через вчорашнє? Через те, що я попросила не їхати до твоїх батьків у неділю? — вона підійшла ближче, зазираючи йому в обличчя. — Спина справді розболілася, Ігорю.
Він повільно встав і вийшов. Оксана зітхнула. Вона не відчувала гніву. Тільки легку втому і звичне бажання «старатися».
Раніше, коли діти були маленькими, ці його мовчанки пролітали повз неї. Треба було зібрати сина в садок, перевірити уроки в доньки, встигнути на роботу. У тому хаосі його тиша була навіть зручною — принаймні ніхто не кричав. Вона просто підходила, цілувала його в потилицю, вибачалася за що-небудь і бігла далі.
Але тепер діти поїхали на навчання. У квартирі стало порожньо. І ця порожнеча раптом підкреслила його тишу, зробила її монументальною.
Вечеря минула в абсолютній тиші. Оксана дивилася на Ігоря і раптом згадала маму. Та теж так сиділа, коли батько приходив незадоволений. Вона ніби ставала меншою в розмірах, намагалася не дихати голосно.
— Світлана дзвонила, — сказала Оксана, розламуючи хліб. — Запрошувала нас у суботу на новосілля.
Ігор не відреагував. Він дивився в телевізор.
Раніше Оксана б почала розважати його історіями з роботи, намагалася б розсмішити. Але сьогодні вона вперше відчула дивний опір. Їй сорок шість. Вона виростила двох дітей, зробила кар’єру. Чому вона досі стоїть на задніх лапках перед цим мовчанням, як колись перед мамою, чекаючи на дозвіл бути «хорошою»?
— Ти чуєш мене? — перепитала вона.
Ігор відсунув тарілку і пішов у вітальню. Оксана залишилася на кухні. Вона мила посуд і раптом зрозуміла: вона втомилася «старатися». Мама казала, що жінка має підлаштовуватися. Але мама пішла з гіркотою в серці, так і не дочекавшись вдячності ні від брата, ні від чоловіка.
Звичка брала своє. О пів на дванадцяту Оксана написала повідомлення:
«Ігорю, вибач за неділю. Давай поїдемо до твоїх батьків. Мені важко, коли ми отак. Давай миритися».
Вона натиснула «відправити».
Увечері він був «великодушним». Приніс чай, пригорнув.
— Ну бачиш, — сказав він. — Можеш же, коли хочеш. Мама хоче, щоб ти допомогла їй з фіранками.
— Ігорю, я вибачилася, бо не люблю, коли ти мовчиш. Але це не означає, що моя спина перестала боліти.
— Ой, ну не починай знову, — він відмахнувся. — Все ж нормально вже.
— Я в суботу вдень заскочу до Вікторії, — сказала Оксана за вечерею. — Вона проїздом.
Ігор поставив чашку на стіл. Оксана бачила, як на його обличчі з’являється та сама маска образи.
— Ти ж казала, що ми до Світлани йдемо.
— Ввечері — до Світлани. Вдень — до Віки. Я встигну.
— Ну, як знаєш. Іди.
Він встав і пішов у спальню. Оксана не пішла за ним. Вона сіла на диван і почала думати. Вісімнадцять років. Дев’ятсот тижнів. Скільки з них вона провела в спробах «розчаклувати» цього дорослого чоловіка?
Вона згадала, як у дитинстві мама змусила її віддати братові свою нову іграшку, бо «він плаче, а ти ж дівчинка, ти мусиш поступитися». Ігор зараз робив те саме — він «плакав» тишею, щоб отримати її іграшку: її час, її плани, її право на відпочинок.
Зранку Оксана не стала питати про сніданок. Вона просто зробила каву тільки собі.
— Ти знову це робиш, — сказала вона, коли Ігор вийшов у коридор.
— Що я роблю? — він глянув на неї зверхньо.
— Знаєш, я тільки тепер зрозуміла, чому я так довго цього не помічала. Я звикла. Моя мама так жила, і мене навчила. Що чоловік — це центр світу, а я — лише додаток, який має підлаштовуватися.
— Що ти несеш, Оксано? Який центр світу?
— Ти мовчиш щоразу, коли я роблю щось для себе. Коли я хочу відпочити, побачити подругу, або просто не маю сил везти тебе до батьків. Ти караєш мене за те, що я — людина.
Ігор взяв ключі.
— Мені треба на роботу. Не починай цей цирк. Тобі просто нудно стало, як діти поїхали, от і вигадуєш казна-що.
— Можливо, мені просто стало краще чути себе в цій порожній квартирі, — відповіла вона. — Я піду до Вікторії. І я не буду за це вибачатися.
Вона пішла. Потім була у Світлани. Ігор не з’явився. Вона повернулася пізно. У квартирі було темно.
— Прийшла? — почула вона голос із крісла.
— Прийшла. Чому сидиш у темряві?
— Думаю. Ти справді вирішила, що можеш отак просто ігнорувати мої почуття?
— Ігорю, твої почуття — це твоя відповідальність. Якщо тобі сумно — скажи. Якщо ти злий — скажи. Але якщо ти просто закриваєш рота на замок і чекаєш, що я приповзу на колінах з вибаченнями за те, що я сходила на каву з подругою — то цього більше не буде.
Вона ввімкнула світло. Він зажмурився.
— Я більше не буду «водою», Ігорю. Мені сорок шість років. Я хочу бути собою. Якщо ти не можеш говорити про свої образи словами — я поїду до сестри. Поживу там місяць. Поки ти не навчишся розмовляти.
Він мовчав хвилини дві. Оксана вже збиралася йти в спальню за сумкою.
— Мені не подобається, коли ти плануєш щось без мене, — раптом сказав він. Голос був сухий і трохи тремтів.
Оксана зупинилася.
— Це початок розмови. Продовжуй. Чому тобі це не подобається?
— Бо я відчуваю, що я тобі не потрібен. Що ти можеш бути щасливою і без мене.
— Я можу бути щасливою сама по собі. І ти можеш. Але ми разом, бо нам так краще. Але «краще» — це не коли я вибачаюся за кожен свій крок. Давай домовимося: ти кажеш «мені неприємно», і ми шукаємо вихід. А не граємо в партизанів.
Життя не стало ідеальним. Патерни, закладені мамою і вісімнадцятьма роками шлюбу, іноді виринали. Оксана іноді ловила себе на бажанні підійти і першою почати вмовляти його, коли він хмурнів. Але вона зупинялася.
Одного разу вони сиділи на кухні. Ігор був чимось незадоволений. Він мовчав уже пів години. Оксана спокійно читала книгу.
— Знаєш, — сказав він нарешті. — Раніше було простіше. Помовчу — ти вибачишся. Не треба було пояснювати, чого я хочу. Я й сам іноді не знав. Просто хотів, щоб ти навколо мене побігала.
— А тепер? — вона відклала книгу.
— Тепер важко. Треба думати, що сказати. Але… — він завагався. — Але я перестав почуватися таким важливим. Це не легко для мене.
Оксана посміхнулася. Вона згадала маму. «Старайся, доню». Вона справді старалася бути нарешті собою. А йому відповіла:
– То думай про те, що я стаю важлива для себе.
– Обоє важливі?
– Так, обоє. Ми ж подружжя.
Вони взялися за руки, щоб відчути підтримку один одного, яка буває навіть в суперечках.
