Владислав ніколи не був солодкоїжком, але останнім часом йому так хотілося хрумкого пісочного печива у формі сердечок, яке скуштував кілька місяців тому на благодійному дитячому ярмарку.

Хлопець проходив повз подвір’я рідної школи і побачив, як з коридору виносили застелені білосніжними скатертинами столики, на яких були таблички з назвами класів: 4-а «Активні», 4-б «Бойові», 4-в «Вірні». Він запропонував свою допомогу.

Молоді вчительки не відмовилися, кажуть, сонечко так пригріло, а дітвора ще не всі смаколики в шкільному коридорі розпродала, тож попросилася на вулицю, щоб перехожі купували.

Четвертокласники виносили коробки з медівниками, сирниками, кексиками, вафельками, заварними тістечками, пряниками… Об’єднувала цей ярмарок стрічка із написом «З любов’ю до ЗCУ». Малі кондитери стали припрошувати Влада щось у них купити, але він відмовлявся, натомість вийняв 500-гривневу купюру і вкинув до скарбнички, мовляв, не шкода для благородної справи.

І тут з-під густих вій вчительки Олени Вікторівни вихлюпнувся на нього шматочок блакитного неба і прошелестів вітерець тихими словами: «Будь ласка, візьміть щось, діти з мамами так старалися, а ось та дівчинка запевняє, що випікала сама, бо мама мобілізувалася.

Пригостите когось, якщо самі не любите солодощів». Влад був зворушений: «Так, звичайно, тоді можна мені всі ці запашні сердечка?» Він зразу ж скуштував одне: «Ах, як же смачно, а ти молодчинка, що сама випікала таку смакоту». «Дякую, – зашарілось дівча, – а рецепт мені продиктувала Олена Вікторівна, в неї ще краще виходить». «О, то я обов’язково наступного разу в тебе купуватиму».

Йдучи дорогою, несподівано для самого себе Владислав потягнувся за другим тістечком, ніби хотів ще раз почути тихий голос учительки та глянути в її глибокі сині очі.

Хлопець відчув, що в його душі відбулося щось незвичайне, тож він повинен із нею зустрітись. Можливо, дівчина йому не просто сподобалась, можливо, він таки цього разу закохався. Його думки несподівано перервав телефонний дзвінок із військкомату.

Владиславу пощастило на бойових побратимів: вони були такі ж енергійні та веселі, як і він: співали і танцювали, і на відео все знімали, мовляв, не переймайтеся там, у тилах, у нас тут весело.

Хлопці один одному відкривали свої душі. Влад також розказав все про себе, навіть про те, що останнім часом йому так захотілося посмакувати чимось солоденьким.

У мирному житті харчувався правильно, не курив, займався танцями, задумувався про одруження, хоч не визначився ще з обраницею.

Зустрічався з двома одночасно, але жодній ще не пропонував руку й серце, навіть не подавав надії на подальші зустрічі, просто запросив до танцю раз-вдруге, провів додому, запросив у кіно чи кав’ярню, словом, приглядався, оцінював, як покупець живий товар, делікатно випитував про родину, що їй подобається, чим захоплюється, чого бажає в житті.

Щоб занадто далеко не зайшли стосунки, він просто зникав із життя дівчини, тобто змінював телефон, видаляв сторінки в соцмережах.

Як порядний хлопець він жодну не образив. Просто Влад хотів сім’ю, дітей, дім, дуже раціонально мислив про майбутню дружину, щоб і красива, і освічена, і роботу мала, щоб не йому одному сімейний бюджет поповнювати.

Але та зустріч біля школи кардинально перемінила його: не хотілося планувати, зважувати всі «за» і «проти», порівнювати її з іншими. Натомість хотів тільки милуватися її очима та хвилями русявого волосся, безкінечно слухати її голос, відчувати аромат її парфумів, смак тих хрумких тістечок, випікати які навчила свою ученицю. Але вторгнення внесло свої корективи в життя кожного і кожної.

Приїзд волонтерів – то справжнє свято. Чого тільки не привозять, щоб хлопці відчували смак домашнього затишку: продукти й готові страви, одяг і шкарпетки… Але то свято не тільки для тiла, більше для душі, коли діти передають малюнки й листи. Кожен питає, звідки на цей раз приїхали, називають область, його рідне місто. У Владислава тьохнуло серце.

Розпаковують коробки із різними продуктами, в кожній конверти з листами й малюнками від школярів. «А це вам, хлопчики, до чаю, – каже волонтерка, – діти зі своєю учителькою спекли».

Бліндаж наповнили духмяні пахощі хрумких тістечок у формі сердечок. «А як учительку звати, часом не знаєте?» – запитав Владислав, боячись сполохати щойно народжену в серці надію.

«Олена Вікторівна, прізвища не знаю», – коротко відповіла волонтерка. «Ви могли б передати їй листа? – несміливо запитав Влад, – зачекаєте, щоб я кілька слів написав?»

Від хвилювання хлопець не знав, з чого почати те коротеньке послання. Тремтячою рукою все ж написав: «Привіт. Навряд, чи ти згадаєш мене, я ж тебе не можу забути з того моменту, відколи вперше побачив тебе біля школи у колі учнів, які продавали солодощі на благодійному ярмарку. Зателефонуй мені на цей номер, якщо бажаєш. Вибач, якщо потурбував, і твоє серце вже належить іншому».

Чи зав’язалося спілкування між нашим Захисником і вчителькою, яка виховує дітей справжніми українцями, поки що не знаємо.