Від самотності ще й не на таке наважишся, тому чому тут дивуватися, що я пришкандибала в училище і повісила на дошку те оголошення. У мене були дві цілі і видно Бог наді мною змилосердився, бо я їх обох досягла.

Я ніколи на здоров’я не жалілася, не було коли, бо зранку й до ночі треба було працювати на роботі, а потім вдома. Як згадаю намочену цілу ванну одягу, яку треба випрати, бо гаряча вода лише по годинах, то вже й не дивуюся, чому у мене такі руки.

Росла я в родині, де ніхто жіночу працю й не цінував, якби тоді ви чоловікові сказали, що він має помити за собою посуд, то ви б про це дуже пошкодували і найголосніше вас би шпетила власна матір.

Але у мене для допомоги завжди була подруга – сусідська дівчинка, яка була дебелої статури, але мала дуже добре серце і вона мене отак завжди виручала, коли мама загадувала води натягати, то вона мені допомагала.

Люся не була гарною, але її родина вважалася доволі забезпеченою, бо обоє батьків працювали в місті на роботі, не те, що мої, у колгоспі. Вона смачно їла і зі мною часто ділилася четвертинкою цукерки «Білочка», хоч я просила разочок вкусити.

– Е ні, ти й цілу до рота запхаєш, я тобі поділю, – казала Люся.

Ми дуже дружили доки не скінчили школу, а там нас доля розвела, бо я поїхала в місто вчитися, потім ще далі і там заміж вийшла та дітей на світ привела. Було не до листування. Коли та ванна з одягом мало не щодня.

Далі діти виросли, одружилися і роз’їхалися. Батьків моїх давно не стало, село моє вже тоді занепадало, коли я ще раз в рік до матері приїздила, а що тепер казати, коли всі хочуть міста.

Я сама в квартирі, у мене є пральна машина, мобільний телефон з екраном, по якому я бачу своїх дітей і по якому по не нашому шамкотять онуки, проте, радості давно нема.

Мені все частіше сниться дитинство і моє село, Люся і мій дім. Я хочу додому, хоч одним оком подивитися, як все там.

Тому я й написала оголошення та повісила на дошку оголошень в тому училищі, писала, що прийму безкоштовно на квартиру дівчину з цього села.

Я стала чекати. Спочатку було багато дзвінків від любителів халяви, але потім зателефонувала дівчина і детально розповіла, що та як в тому селі розташоване і я запросила її зустрітися.

Дівчина була повненькою, чимось нагадувала мою Люсю. Я запросила її до чаю, а вона почала розказувати, що та як в їхньому селі: на якій вулиці вона живе, кого в селі з моїх знайомих знає, показувала фотографії, де її хата і моє серце тьохнуло. Я побачила знайомі обриси, адже ця стара липа й досі на початку нашої вулиці! А поруч був польовий хрест, а тепер тут капличка.

– А хто твої рідні, – питаю її.

– Я вам покажу, ось моя мама, а це бабуся Люся…

– Люся?, – вигукнула я і не могла впізнати в тій старенькій свою подругу, – а я думаю, кого ти мені нагадуєш! Ану дзвони до бабусі – будемо балакати.

Ми й плакали, й сміялися, але більше недочували, тому Настя перекладала нам розмову.

– Де я думала, Люсю, – казала я їй, – що ми таки будемо балакати. Все те життя та турботи нас розводили аби ми тепер були сам на сам з собою!

– То приїзди до нас та й побалакаємо, – каже та, – онучку будуть на свята машиною забирати, то й ти сідай та не будеш сама. Поговоримо, побачиш все…

І я погодилася. То були найкращі гості за мої останні двадцять років, щиро кажу. А як побачила ту липу, то не могла себе стримати… А як Люсю! Невже й я така вже сива, а ми наче вчора прощалися… Тепер я маю родину, маю з ким словом перекинутися та болячками похвалитися – є заради чого жити.

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page