Колись це була велика, чудова сім’я: чоловік, дружина і троє дітей. Два сина і дочка. Працьовита сім’я, господарська. Батько з матір’ю збудували великий будинок. Самі глину місили, самі камені клали, дах ставили.
Це було давно. Зараз інші технології, матеріалів багато, через кілька місяців вже і будинок стояти може. У них же на це роки пішли. Найкращі.
Будували не зупиняючись. Навіть коли діти з’являлися один за одним. Ніколи було! І так будинок виріс. Міцніло руками батька з матір’ю господарство.
І діти в стороні не були. Хлопці всієї чоловічої роботи були навчені, а дочка ще зі шкільних років могла і хліб спекти і обід зварити на всю сім’ю. Всім трьом дітям батьки дали вищу освіту.
Потім все розсипалося, як картковий будиночок. Ледве пройшли ті 90-ті роки. Старший син занедужав і пішов у засвіти. Вслід за ним і батько сімейства покинув їх.
Дочка після невдалого заміжжя виїхала в іншу країну, залишивши матері, Катерині Іванівні, маленьку онучку. У молодшого сина на той час вже була своя сім’я. Жили вони з Оленою окремо, тому що в них теж була маленька донечка.
Майже кожні вихідні та свята збиралася вся сім’я у бабусі: сама господиня та син з невісткою. А на подвір’ї бігали дві маленькі внучки, майже ровесниці.
Ми з моєю родиною частенько бували у них. Що це були за часи! І не здалась після всіх випробувань Катерина Іванівна. Завжди вчила мене солити помідори, щоб були, як ні в кого. Мій чоловік з її сином, тепер єдиним, допомагали один одному лагодити автомобілі. А я вчила обох дівчат англійської мови.
Оля називала свекруху мамою.
Все закінчилося одним не хорошим днем. Ігоря, Олиного чоловіка, батька їхньої блакитноокої улюбленої доньки, надії і опори для матері не стало.
Осиротіли всі. І все змінилося.
Зблідла Катерина Іванівна. Підробляла на різних роботах аби пізніше прийти додому. Затіяла ремонт у всьому величезному будинку. У неї, зразкової господині, ніщо не приходило в занепад. Все робилося вчасно. Просто потрібно було забутися.
Але як же змінилися наші зустрічі після цього! Тепер всі розмови були про одне й те ж саме:
– Де були Ігореві очі, коли він, красень-хлопець, Олю за дружину брав? І квартиру цю ми з батьком їм купили, а її батьки дали зовсім небагато. Вона за ним, як за стіною, була. Не знала, звідки що береться. Ось нехай зараз подивиться, як це бути без чоловіка.
Вона говорила і говорила, а я намагалася її і вислухати, і втішити, і заперечити, оскільки завжди Оля в хороших невістках ходила. У дочках! Але не чула мене Катерина Іванівна. І не слухала. І хто міг її осудити? Не просто таке пережити, навіть ворогові не побажаєш.
З Олею ми теж спілкувалися. І звичайно про наші бесіди зі свекрухою, ні я, ні хтось інший з моєї сім’ї ніколи не зронив і слова. Нам не хотілося ятрити і так не прості стосунки. Та й не треба було. Вона і так все знала. Наше провінційне містечко щосили намагалося, щоб Оля випадково не пропустила хоч слова свекрухи:
– Оля, ти собі не уявляєш, що я вчора про тебе чула! Твоя свекруха таке говорила!
Минав час. Роки йшли. Але легше не ставало. Ми всі так само зустрічалися. Тільки це було робити все більш непросто. Обіди, за тих кого з нами вже немає, кожен влаштовував у себе. Дні народження – один без одного. Як роздвоїтися, якщо мені дорогі обидві?
Оля, як і раніше в розмовах називала її мамою. А свекруха про Олю – вона.
– Ти бачила, у що вона вирядилася? У який плащ! Перефарбувалася! Очі б мої її не бачили!
Приходячи додому без колишньої радості від зустрічі, я згадувала свою далеку юність. Сусідчині сумні очі, від того, що її дочка вже більше не з нами. Вона була моєю ровесницею. Бо я ще живу, а вона ні.
Отже, щось подібне відчувала і Катерина Іванівна по відношенню до Олі.
Від того не радісного часу пройшло вже майже 12 років. І трапилося те, що стало приводом для справжньої суперечки. У себе на роботі Оля зустріла хорошу людину Олександра. І вони разом.
І тепер Катерина Іванівна сердита на неї у два рази більше.
– Як вона сміла привести його в Ігорів будинок? Як вона його дочки не посоромилася?!
Цю скаргу Олина свекруха висловила не нам. Ми тепер теж – по іншу сторону барикад. Тому що Оля з Сашком бувають у нас, і ми нескінченно раді, що у неї налагодилося життя.
У розмовах Оля, як і раніше говорить лагідно про маму. А Саша, сидячи поруч з нею, слухає, як вона про це розповідає, і тримає її за руку.
Які дивні ми з вами люди. Ми готові поділитися останнім, обійняти, втішити будь-якого у скрутну годину. І дуже рідко можемо порадіти чужому щастю.
Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.
Головна картинка ілюстративна – pexels.
