У нашій родині я найстарша дитина, після мене ще троє було у батьків. Ото якби я була найменшою, вважалася б принцесою серед старших братів. Але так як я народилася першою, то стала для братиків нянькою. Коли вони повиростали, я пішла вчитися на вчительку, бо любила малечу і мала досвід спілкування з Миколкою, Павликом та Іванком.

Після навчання за направленням пішла працювати до школи в сусіднє село, де й вийшла заміж за красеня Дмитра. Замешкали ми в його батьків, мріяли про власну оселю, але не судилося здійснитися тій мрії. А до того все йшло просто чудово. Мене полюбила вся чоловікова родина, учительський колектив, особливо мої учні. Вони ніби відчували, що я дуже люблю дітей і горнулися до мене, як до мами.

Я була надзвичайно щаслива. Тут вперше побачив світ мій син Богданчик. Але в перший клас він пішов до школи у моєму рідному селі, куди я вирішила повернутися. Бо через власну необережність на будівництві не стало Дмитра. Я не змогла залишатися тут одна, звільнилася з роботи і повернулася в рідне село, в батьківську хату.

Один за одним одружилися мої брати: старший серед них, Микола, і наймолодший, Іванко, замешкали в міських квартирах і лише мріяли побудуватися в селі. Тільки середній, Павло, до кінця свого життя так і не знайшов собі пари. А мама й тато передчасно, з різницею всього в  півтора роки, полинути в засвіти. Я залишилася господарювати вдвох із братом, та ледве могла витримувати його важку вдачу. Пощастило мені з роботою в селі, куди добиратися потрібно було з пересадками. Багато часу витрачала на дорогу, але могла  розраховувати на власну копійку і не слухати Павлових дорікань, що змушений утримувати мене та племінника.

Син підростав і після дев’ятого класу вступив до медичного коледжу, а після його закінчення поспішив одружитися зі своєю однокурсницею Лілею та привів мені невістку. Молоді почали будуватися неподалік від моєї хати. В них народилася донечка Світланка. Я стала чи не наймолодшою бабусею серед моїх одноліток і дуже цим пишалася.

На жаль, щастя моє тривало недовго. Богдан як медик вирішив бути там, де найважче його ровесникам, на сході країни, беріг їхні життя, але не вберіг своє. А Ліля, як і я в свій час, повернулася з дитиною до своїх батьків у сусідню область і не забарилася згодом вийти заміж. Я перебралася жити в синову недобудовану хату, де ні води, ні газу, але зате не чути братових нарікань, що замало уваги приділяю господарству, а все звалила на нього.

Не щастило в житті і моїм братам: Микола розлучився і повернувся в нашу батьківську хату, але часто їздив на заробітки, Павло так і не одружився, а парубкував до шістдесяти, вів господарство, тримав корову і курей, а третій, Іван, живе в обласному центрі, має дружину Оленку, немов казкову героїню з відомої казки про Івасика-Телесика, та двох синів. Він єдиний, хто залишився з моїх братів. Микола просто себе не беріг, а Павла, якому, здавалось, нічого не бракувало, не стало раптово. На Іванка була вся моя надія, я дуже любила його та довіряла йому. Але гірко помилялася.

Через погіршення самопочуття я не тільки не змогла повеснувати, а й за горюванням по братові Павлу не спам’яталася, коли минув сьомий місяць, як його нема. Я зателефонувала Іванові, мовляв, нам же обом потрібно спадщину оформити й поділити, так як заповіту батьки не залишили, тож їдьмо до нотаріусу. Від того, що почула у відповідь, я отетеріла.

– Я – наймолодший, тож хата і земельна ділянка належить мені. Я й оформив усе на себе. Бо мені треба: живу у великому місті, маю двох неодружених синів, комусь із них залишу квартиру. А ти – сама живеш у синовій хаті, маєш пенсію, то навіщо тобі ще пів хати?

Тобто те, що я більшість часу жила в батьківській хаті, дбала про неї, садила город, давала гроші на прощання з батьками і братами, вже не береться до уваги? Я не заслужила, щоб зі мною порадилися? Невже я не заслуговую, щоб брат принаймні пообіцяв мені в рахунок моєї нібито відмови від спадщини придбати дрова, щоб я не витрачала щомісяця по кілька тисяч гривень на тепло з електрообігрівача?

Отака вона – братня любов і повага. Що ви на це скажете?