Ви коли-небудь стикалися з подібними людьми? З такими персонажами, на слова яких тобі не те щоб нічого відповісти – ти просто дивишся і навіть не можеш висловити своє здивування. Чому? Та тому що ти, твій рівень розвитку і розуміння ситуації не просто не збігається з життєвими координатами співрозмовника, а ви взагалі немов існуєте в паралельних світах.
А тепер до історії.
Підходить до мене сусідка (у нас старші діти разом в садок ходили) і просить віддати їй речі моєї дитини. Все одно вони виросли, а сусідським дітям дуже потрібно. Я тільки за.
Тим більше перед зміною сезону завжди розбираю речі: щось викидаю, щось племінникам віддаю, щось на ганчірки.
І дуже до речі підійшла до мене сусідка. Я зраділа можливості не тягнути до родичів сумки, а передати їх Тані.
Та й ще з раннього дитинства для мене звичною була ситуація, коли мої речі віддавали родичам, знайомим, друзям, сусідам – так кому завгодно. Мама не накопичувала непотрібні предмети гардеробу, звичайно, щось по класиці переходило в розряд «одяг для села», але все ж велика частина була удостоєна другого життя в розпорядження нових господарів.
До слова варто зауважити, що я завжди відчувала особливий трепет, коли мені «у спадок» переходили модні штучки від старших сестер.
Пам’ятаю, яку радість викликала примірка обновок і вбудовування нового одягу в звичний гардероб. А що, речі хорошої якості, щось нове і невідоме завжди радує, та й ще й піднесене у вигляді подарунка – ти ж це не вибирав.
Ось і в дорослому житті, коли приходить момент віддавати непотрібні речі дітей, які при цьому зберегли форму, колір і виглядають цілком собі свіжо, я передаю родичам.
Так ось, я така щаслива зібрала баули зимового та весняного одягу, навіть взуття пристойною фірми знайшлося. Особливі почуття у мене були до іспанського теплого комбінезону з красивим помпоном на капюшоні, ну і так: пару шапок, кілька наборів бавовняних речей (штани, футболки і кофти з довгим рукавом). Загалом, цілком собі стандартний набір якісних, цілком собі придатних до носіння і корисних предметів одягу. Хто знає, той зрозуміє – діти так швидко ростуть, і додаткова пара бавовняних штанів на виріст не буде зайвою.
Навіть іграшки і деякі книги були зібрані в окремий пластиковий ящик.
Сусідка прийняла від мене мішок із зібраним одягом, а через день, зустрівшись на майданчику я почула такі слова, яких зовсім не очікувала. Таня з неприкритим роздратуванням і навіть обуренням заявила, що речі поношені. Я підтвердила цей факт – тут точно, не посперечаєшся, речі дійсно вже надягали. Побачивши мою спокійну реакцію, вона обурилася ще сильніше.
Але кінцівка її обуреної тиради остаточно мене збила з пантелику – сусідка заявила, що розраховувала на автомобільне крісло.
Вона прямо і досить прямолінійно запитала мене: «А чому ти мені крісло не віддала в машину? Ваші з нього вже виросли, ось крісло мені потрібно зараз і навіть старе підійде, воно у вас в хорошому стані».
Я не знала, що відповісти на подібну заяву. Хотіла виправдатися, що крісло ми вже пообіцяли іншим родичам. Але добре, що вчасно одумалася – навіщо пояснювати свої думки і справи настільки нетактовним людям.
Прийшовши додому, я розповіла про абсолютно несподіваній поворот подій чоловікові. Він вислухав мене мовчки і сказав, більше їй нічого не віддавати – це не та людина, з якою варто спілкуватися.
Потім виявилося, що іншу нашу сусідку Віру, Тетяна просить підвозити її(їй складно з двома дітьми йти дві зупинки, а чоловік часто не може відпрошуватися з роботи). Ось тут я взагалі була вражена.
Якийсь осад залишився відтоді. Корисну думку озвучила мені подруга, сказавши: Тільки уяви, ти з нею зіткнулася всього по одному питанню і поспілкувалася 10 хвилин, а їй з самою собою жити все життя. Так що радуйся».
І тут я дійсно задумалася – адже правда, як це їй жити і будувати стосунки з людьми, та й з світом в цілому, з таким ось споживацьким ставленням. І її близькі – як їм повинно бути складно уживатися з такою невдячною людиною, що вимагає до себе особливого ставлення, і вважає, що всі їй зобов’язані. І ще й навіть ображаються, коли не отримують «своє».
Сусідка, до речі з того дня зі мною не спілкується. Спершу я віталася, а тепер мені навіть смішно – вона не може розібратися з власною образою. Хоча, про такі речі вона, напевно, навіть не замислюється – в її світі я зобов’язана була віддати їй то автомобільно крісло.
Фото ілюстративне.
