fbpx

Відколи чоловік пішов на пенсію, жити стало просто нестерпно! А останні події взагалі мене тільки утвердили в тому, що я хочу свободи! Проте, діти мої цього не розуміють.

З моїм чоловіком Мироном ми прожили разом тридцять п’ять років. Він старший за мене на сім років, тому вийшов на пенсію швидше, а я ще працюю.

Завжди я крутилася навколо хати, дітей, побуту, роботи і ніколи не покладалася на когось іншого.

Навіть, коли діти ліжка застеляли, я мусила все перестелити аби було рівненько та гарно. Їсти у мене було наварено на два дні, а уроки діти робили до півночі, поки все не було чистенько та правильно.

Чоловік мені ніколи не допомагав, бо вважав, що це жіноча справа, а у нього є робота і село, куди він їздив допомагати. Привозив сякі-такі продукти і ще й ображався, що я не їжджу з ним.

А куди мені ще ці клопоти, коли я й вгору глянути не можу?

І ось так я прокружилася всі ці роки, аж доки сили мене почали покидати. Я вже не можу пилюку двічі в тиждень змітати і кожного тижня прибирати в квартирі.

А чоловік, після того, як пішов на пенсію, ні за холодну воду не береться. Я йду на роботу – він у ліжку. Я вертаюся з роботи – він на дивані і питає, що на вечерю, бо він голодний.

Навіть собі їсти розігріти сам не хоче!

– А для чого мені тоді дружина, – питає мене.

А мене аж хапає! То для цього лише жінка потрібна?

Знаєте, поки була молода, то те все якось терпіла, бо ж дітей треба ставити на ноги, бо на те се збирати, бо всі ж так живуть.

Я якоїсь радості від шлюбу й не пригадаю. Все приємне пов’язане з дітьми – перший крок, усмішка, обійми…

Можу годинами розглядати фото дітей і згадувати ті моменти. А з чоловіком хіба клопоти.

А тут ще й захворів мені на голову, то я мусила двічі на день бігти до нього з їжею і ще й на роботу не спізнюватися. А він ще й носом крутить – чому захолоне, чому не те, що хоче і так далі… То нічого, що мені треба було о п’ятій встати та все приготувати. А потім після роботи не на диван, а до нього з вечерею?

Після того став ніби інакшим і вже вдома не так мені висловлював своє незадоволення. Проте довгий час це не зайняло.

Аж тут і я з якимось вірусом злягла, то знаєте, яка мені була підтримка – ніяка.

Ще й приїхав з села та давай на кухні дзвонити баняками:

– Я стомлений приїхав, а ти нічого не зварила поїсти!

– Треба було їсти там, де робив, – кажу.

– То я в цій хаті не маю права ложку гречки з’їсти?

І почалося таке, що я вже була й не рада, що обізвалася. Мало того, що не спитав як я ще себе на перше місце поставив.

А я тоді йому каже – все, з мене досить, їдь або до брата або до матері, але я більше з тобою жити не буду.

І що ви думаєте діти мої дорогі, ті, яким я все життя догоджала та леліяла, що вони зробили?

Так, – стали на бік батька!

– Ти, мамо, що робиш на старості літ, – каже син, – Тато не заслужив за все життя прожити в мирі останок днів? Ти ж теж уже не молода. Подумай сама.

– Мамо, а квартира ж на нас всіх записана, а ти нею розпоряджаєшся, як своєю. Тим більше, тато після хвороби має мати догляд, а ти з ним отак чиниш.

Ви чуєте? Стали на бік батька, бо його шкода бідненького. А мене хто пожаліє? Щось я не бачила аби вони до батька сильно в лікарню бігли, але мені свою думку висловити он як спішать.

Фото Ярослава Романюка.

You cannot copy content of this page