Відколи Людмила пішла від Дениса й розлучилася з ним, так і не признавшись, що носить під серцем його дитину, минуло дванадцять років. Людмила так і не вийшла заміж удруге, хоч залицяльників ніколи не бракувало, але один одружений, другий втретє розлучений, третій молодший на п’ять років. Вона їх зразу ж викреслювала зі свого життя, тим більше, що продовжувала жити у великому будинку своїх батьків і не хотіла приводити у дім нікого, свою ж квартиру здавала в оренду. Весь свій вільний час віддавала синові Андрійкові, виявивши в нього безліч талантів. Людмила віддала його і в музичну, і в спортивну школу на фехтування, щоб зростав справжнім чоловіком. Старше покоління внукові також приділяло дуже багато уваги: придбали рояль, дідусь навчав грати в шахи, бабуся – малювати. Про тата хлопчик ніколи й не питав.
Денис дуже швидко розчарувався в своїй новій дружині(колишній дівчині) Руслані. Офіційний шлюб із нею він так і не оформив. Його батьки нову невістку спочатку не приймали, але задля онучки змирилися. Денисові знову не вистачало того затишку, що створювала йому Людмила, але він був на неї двічі ображений, через те що змушувала його пройти обстеження, сама ж незабаром народила, як він гадав, позашлюбну дитину, а він, бачте, уже двічі батько, бо через рік після розлучення в нього народилася друга донька, Оксанка. Проте так склалося, що Денис захотів зустрітися з першою дружиною.
Людмила чекала сина на подвір’ї школи, коли до неї наблизився Денис.
– Так і думав, що тут зможу тебе побачити. Як живеш, як діти, чи є чоловік?
– Все добре в мене, – коротко відповіла Людмила, – надіюсь і в тебе все добре.
– Не зовсім. Якраз про це вирішив тобі сказати, бо дуже перед тобою винен.
В цей час до них наближався Андрійко. Денис так уважно дивився на хлопчика, що той аж зніяковів, а потім попросив Людмилу продовжити розмову тет-а-тет десь у кав’ярні.
– Гаразд, хай відвезу сина додому.
– Мамо, то хто? – запитав її Андрійко.
– А, ніхто, просто знайомий.
Людмила вже й пожаліла, що погодилася на зустріч. Що він хоче їй сказати? Претендуватиме на сина? Хай не надіється. Зради вона не прощає. І все ж Люда пішла в умовлений час у затишну кав’ярню, в якій вони ще бували зовсім юними.
– Людо, ти пам’ятаєш, чому ми розлучилися? Так, я не хотів дитини від тебе, бо вважав, що досить дочки від другої жінки. Мене влаштовувало життя на дві родини, але шила в мішку не втаїш. Ти від подруги вже все дізналась. Я вибрав Руслану заради дочки Соломійки. Та, виявилось, вона не моя.
– Навіщо мені твої сімейні таємниці? Та й звідки ти це взяв? – Людмила хотіла вже встати й піти.
– Зачекай, – просив Денис, – це моя таємниця, але в тебе вона також є.
– Ти про що? – насторожилася Людмила.
– Про нашого з тобою сина. Я ніби в дзеркало подивився, коли мені було одинадцять, як зараз йому.
– Андрійко – мій і тільки мій. Ти ж виростив Соломійку, значить, вона твоя. І на цьому підведемо червону лінію.
– Ти не розумієш, як то жити стільки років в обмані.
Людмила тільки гірко всміхнулася, а Денис продовжував:
– Соломійка стала мамою, коли навчалася в коледжі. Їй тільки пішов сімнадцятий. Хто батько – не признається. Коли народжувала, виникли проблеми, і виявилося, що в неї інша група крові, ніж у мене й Руслани. Я хотів вдатися до експертизи, щоб дізнатися правду, але вона сама призналася, що батько Соломійки – хлопець із незаможної родини, і в майбутньому з ним її чекали б одні злидні, а вона хотіла кращого життя для доньки й познайомилася з багатим, тобто зі мною. Але я також вибрав багату, а дитині зобов’язався допомагати. І це її влаштовувало, доки таємне не стало явним.
– А від мене чого ж ти хочеш? – нетерпляче запитала Людмила.
– Я хочу брати участь у вихованні сина, адже ж хлопчикові особливо потрібен тато, щоб зростав справжнім мужчиною.
– І вмів, як ти, жити на дві сім’ї, – не жаліла сарказму жінка, встаючи з крісла, – ні, дякую, вже якось сама справлюся.
– Ти не уявляєш, як важко стає з підлітком, – сказав навздогін чоловік.
– То дізнаюся, – не оглядаючись, вже на ходу мовила Люда.
Через кілька днів Андрійко повідомив мамі, що в їхньому класі є новенька – Оксанка Ткаченко, і посадили її разом із ним, а хлопці однокласники йому заздрять.
Передчуття Людмилу не обманули: це було донька Дениса. Він також зустрічав її зі школи і вимагав, щоб Людмила сказала Андрійкові, хто його тато.
– Скажу, коли він сам мене запитає. Поки що чоловічою увагою він не обділений.
– Я дізнавався: в тебе ж нема чоловіка.
– А, може, десь є, такий же таємний, яким був ти.
– Ти подумай, – наполягав Денис, – твій тато не вічний, брат живе далеко.
– Зате чоловіки в нашій родині – надійні, – не здавалася Людмила.
Нагода сказати Андрійкові, хто його тато, трапилася дуже скоро. Про це сина перша запитала Оксанка, і Людмила змушена була сказати все, як є:
– Розумієш, синку, твій тато Денис не знав, що ти народишся, і повернувся до тої сім’ї, де вже зростала його дочка.
– Як то не знав? Чому ти йому не сказала?
– Дуже образилася на нього, бо він також не сказав, що в нього є донечка.
Денис так і не знайшов підхід до сина, пропонуючи йому то записатися на бальні танці, щоб танцювати з Оксанкою, то піти з ним на футбол чи на риболовлю. Андрійко й надалі сприймав його, як чужого. Коли увага до Людмили й сина стала занадто нав’язливою, жінка переїхала в місто, де проживав брат, купила квартиру й влаштувалася на роботу. Люда вдруге вийшла заміж, коли син навчався на третьому курсі Інституту фізкультури. З Денисом вони більше не зустрічалися.
Чи праві приятелі Людмили, коли дорікали їй, що вона не доклала зусиль, аби зблизити рідних тата і сина?
