fbpx

Відколи нас пам’ятаю, то ми завжди економили: збирали на квартиру, далі на машину, на гараж, на освіту дітям, на весілля дітям, на допомогу дітям, на старість!

Скажу відверто, що в режимі такої тотальної економії, мені було важко дозволити собі бодай щось купити, коли таки приходилося йти на родинні святкування: весілля, хрестини чи ювілеї.

Я щиро вірила, що це все добре і так має в родині бути, бо ми обоє маємо робити все можливе аби наша родина була забезпечена всім необхідним. Та й мені не було на що жалітися, адже мій чоловік ніколи не давав мені приводу в собі засумніватися, він все приносив в дім і не мав на стороні нікого, в цьому я впевнена на всі сто відсотків, бо він би не витратив на когось і гривні, а ці жінки хочуть саме витрат на себе.

І ось так ми жили в святій впевненості, що так і має бути, поки у нас в родині не трапилося біди – моя мама злягла.

Я доглядала її до останніх хвилин і саме тоді по-іншому подивилася на своє життя, воно мені повернулося таким боком, що я й не думала, що так може бути.

Мамі на той момент було сімдесят два роки і вона хотіла ще хоч пожити день, хоч раз виглянути в вікно, подихати весняним вітерцем.

– Доню, як же хочеться жити… дитино, виходить, я й не жила… Що я Богові скажу? На що я своє життя промарнувала?

Я була вражена, адже мама, як на мене, мала все – родина, діти, робота. На пенсії садила квіти на клумбі біля під’їзду, ходила в церкву і бесідувала з подругами на лавочці, приходила до нас та раділа, коли ми відвідували її з правнуком. Що ще хотіти? Як можна жити по-іншому? Я ж мала її за приклад!

– Мамо, що ви таке кажете? У вас було чудове життя.

– Ні, дитино, я й не жила, так як хотіла. Завжди жила так, як хотіли батьки, далі як хотів твій тато, далі як хотіли діти, як хотіли інші люди. А я ніколи не жила так, як я хотіла, ніколи вволю не їла, не пила, не гуляла, ніде не була. Думала, що потім, потім все встигну! І от вже час йти, а я нічого й не встигла.

Я довго не могла прийти до себе від такого одкровення. Я не хотіла себе спитати, що ж я хотіла від життя, адже у мене все є – дім, родина, робота. Що ще хотіти та й як можна гнівити Бога бажаннями своїми непомірними, коли он в інших такі проблеми. Хай вже їм Бог допоможе, а я вже якось обійдуся!

Нащо мені їхати в санаторій, якщо треба купити Віті пральну машинку, бо стара зламалася, а не з її спиною прати вручну.

І однієї безсонної ночі я спитала себе про що я мріяла і не змогла дати собі відповідь… Я забула.

На наступний день купила дуже дорогий букет білих лілій і понесла до мами.

– Мамо, ви завжди їх так любили, а я ніколи їх вам і не приносила, бо все було дорого і краще купити те, що можна з’їсти чи поносити. Пробачте, мамо.

– Доню, а собі?, – я почула мамин голос чи то мені здалося.

А собі? Нащо мені, коли у мене все є, нема на що нарікати, не треба гнівити Бога.

А потім сталося саме собою, руки самі взяли гроші зі сховку, а ноги понесли в турагенство, де я замовила путівки в санаторій. Завжди мріяла відвідати гори, де стрімкі смерічки й ріки.

Речі пакувала під фальцет чоловіка, але йому сказала лиш одне – їдеш або лишаєшся дома, бо я все для себе вирішила.

Жити треба починати хай і в п’ятдесят, головне жити, а не існувати. Бог мене на щось та й створив, для щастя, точно, то чого я маю ігнорувати Його волю?

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page