– І гроші платить, і з села смачненьке привезе, і ще й комуналку порівну! Чим тобі не добавка до пенсії?
– Але ж чужа людина у мене в квартирі, – все ще шукала я підводне каміння.
– Чужа? Та вона мені вже рідніша за мою онучку, яка до мене приїжджає раз на рік на день народження! А з живою людиною хочеться в хаті поговорити!
Я стала думати і вже уявляла, як чаюю на кухні з милою дівчинкою, яка мені дає свіжі яйця і гроші… Аж слинка потекла і я вивісила оголошення на під’їзді.
Але замість милої дівчинки в квартиру подзвонив патлатий хлопець… На умови погодився ще й сказав, що заплатить за два місяці і дасть заставу…
Оскільки більше нікого з бажаючих не було, то я й погодилася. Але все-таки спитала чи є у нього родичі в селі.
– Так, є батько, тримає господарку.
Я втішилася, бо все ж курочки є, тому буду натякати, а там і мрія моя здійсниться.
Але Роман, так звали хлопця, сказав, що він живе в дуже далекому селі, тому їздити буде рідко.
– А що ж ти їсти будеш, – дивувалася я.
– Тато мені буде передавати, – сказав він.
І почали ми жити. Хлопець виявився дуже тихим і цілими днями як не в університеті, то в себе в кімнаті біля комп’ютера. Батько передавав синові домашнє і я чи не вперше досхочу наїлася домашніх яєць та була майже щаслива.
Готувала я на двох, бо й так їсти треба, щось сама купувала і Романові продукти, то виходило порівну на харчі.
Вечорами розказувала Роману, як мене болять коліна і що у сусідки Валі з’явилися таргани… ділилася планами поміняти на балконі вікно, тільки от грошей назбираю.
– Віро Петрівно, у мене батько приїжджає на кілька днів. Ви не проти?
– Та, звичайно,- кажу йому, – а чого?
– Та на обстеження.
Ну, треба людину прийняти, тим більше, він платить за кімнату… Приготувала вечерю на трьох.
– Ось, Віро Петрівно, це мій батько…
– Оресте?, – здивувалася я.
– Віро?, – почула голос зі знайомими нотками.
Ми не стали пояснювати Роману наше здивування, бо й самі не знали, як це можливо – моя колишня любов у мене на порозі…
Ми тоді були ще дітьми, останні класи школи, прогулянки за руку і мрії, мрії, мрії…
Але Ореста я з аpмії не дочекалася… За два роки ще й не такі почуття проходять, а тут молодість, коли хочеться вже і зараз любити.
Орест на мене образився і поїхав з міста і більше не вертався на жодну зустріч однокласників. Хтось щось про нього чув, але тільки, що одружений та має трьох дітей.
– Роман, мій наймолодший, дуже хотів вчитися у Львові, а ти сама знаєш – місць в гуртожитку обмаль, а ціни на квартири космічні… От я й порадив аби шукав квартиру з господинею, бо так і дешевше і чимось підгодує в разі чого. А ти смачно готуєш, каже Роман.
– Ой, та яке… Та з чого маємо те й їмо. Давайте до столу…
Ми старанно намагалися оминути тему моєї тодішньої «віровідступності», що ж уже згадувати, коли ми от сиві і вже життя проминуло.
– Я вдівець вже два роки, чудова у мене була жінка, Віро, чудова… А ти як?
– І я вже чотири роки, доброго мала чоловіка, але що з того? Діти он пороз’їздилися по світу, то я й сама, нема з ким і словом перемовитися.
Отак ми собі гомоніли та згадували всіх знайомих, що нас застала глибока ніч.
На ранок Орест пішов по справах, а я наче молода побігла готувати щось смачне.
Орест затримався на тиждень, бо то один у відпустці, то талончиків нема, то ще щось… А я була тому рада, бо мала з ким поговорити і відчути себе молодою дівчиною, тим більше, що Орест мав той самий променистий погляд.
Я все чекала, коли ж він скаже – давай одружимося! Але цих слів не пролунало.
Хата спорожніла без Ореста.
Минав день за днем. А я все думала про нього і чому він одинокий і я одинока та не поєдналися?
А потім я попросила Романа приїхати разом з ним до його батька.
– Оресте, – кажу йому, – Пробач мені за мій вчинок…
– Дякую, Віро… Я мав це почути… То будеш у мене за господиню?
Тепер у мене кури, гуси і кози… Добре, що я погодилася здавати квартиру – і мені користь і винаймачеві.
Фото Ярослава Романюка.
