fbpx

Відколи платіжка за опалення почала сягати розміру моєї пенсії, я почала задумуватися над тим, щоб здавати одну кімнату в оренду. З кожним разом мій намір тільки утверджувався, особливо після розмов сусідки Валі, яка не могла нахвалитися, як їй пощастило з квартиранткою

– І гроші платить, і з села смачненьке привезе, і ще й комуналку порівну! Чим тобі не добавка до пенсії?

– Але ж чужа людина у мене в квартирі, – все ще шукала я підводне каміння.

– Чужа? Та вона мені вже рідніша за мою онучку, яка до мене приїжджає раз на рік на день народження! А з живою людиною хочеться в хаті поговорити!

Я стала думати і вже уявляла, як чаюю на кухні з милою дівчинкою, яка мені дає свіжі яйця і гроші… Аж слинка потекла і я вивісила оголошення на під’їзді.

Але замість милої дівчинки в квартиру подзвонив патлатий хлопець… На умови погодився ще й сказав, що заплатить за два місяці і дасть заставу…

Оскільки більше нікого з бажаючих не було, то я й погодилася. Але все-таки спитала чи є у нього родичі в селі.

– Так, є батько, тримає господарку.

Я втішилася, бо все ж курочки є, тому буду натякати, а там і мрія моя здійсниться.

Але Роман, так звали хлопця, сказав, що він живе в дуже далекому селі, тому їздити буде рідко.

– А що ж ти їсти будеш, – дивувалася я.

– Тато мені буде передавати, – сказав він.

І почали ми жити. Хлопець виявився дуже тихим і цілими днями як не в університеті, то в себе в кімнаті біля комп’ютера. Батько передавав синові домашнє і я чи не вперше досхочу наїлася домашніх яєць та була майже щаслива.
Готувала я на двох, бо й так їсти треба, щось сама купувала і Романові продукти, то виходило порівну на харчі.

Вечорами розказувала Роману, як мене болять коліна і що у сусідки Валі з’явилися таргани… ділилася планами поміняти на балконі вікно, тільки от грошей назбираю.

– Віро Петрівно, у мене батько приїжджає на кілька днів. Ви не проти?

– Та, звичайно,- кажу йому, – а чого?

– Та на обстеження.

Ну, треба людину прийняти, тим більше, він платить за кімнату… Приготувала вечерю на трьох.

– Ось, Віро Петрівно, це мій батько…

– Оресте?, – здивувалася я.

– Віро?, – почула голос зі знайомими нотками.

Ми не стали пояснювати Роману наше здивування, бо й самі не знали, як це можливо – моя колишня любов у мене на порозі…

Ми тоді були ще дітьми, останні класи школи, прогулянки за руку і мрії, мрії, мрії…

Але Ореста я з аpмії не дочекалася… За два роки ще й не такі почуття проходять, а тут молодість, коли хочеться вже і зараз любити.

Орест на мене образився і поїхав з міста і більше не вертався на жодну зустріч однокласників. Хтось щось про нього чув, але тільки, що одружений та має трьох дітей.

– Роман, мій наймолодший, дуже хотів вчитися у Львові, а ти сама знаєш – місць в гуртожитку обмаль, а ціни на квартири космічні… От я й порадив аби шукав квартиру з господинею, бо так і дешевше і чимось підгодує в разі чого. А ти смачно готуєш, каже Роман.

– Ой, та яке… Та з чого маємо те й їмо. Давайте до столу…

Ми старанно намагалися оминути тему моєї тодішньої «віровідступності», що ж уже згадувати, коли ми от сиві і вже життя проминуло.

– Я вдівець вже два роки, чудова у мене була жінка, Віро, чудова… А ти як?

– І я вже чотири роки, доброго мала чоловіка, але що з того? Діти он пороз’їздилися по світу, то я й сама, нема з ким і словом перемовитися.

Отак ми собі гомоніли та згадували всіх знайомих, що нас застала глибока ніч.

На ранок Орест пішов по справах, а я наче молода побігла готувати щось смачне.

Орест затримався на тиждень, бо то один у відпустці, то талончиків нема, то ще щось… А я була тому рада, бо мала з ким поговорити і відчути себе молодою дівчиною, тим більше, що Орест мав той самий променистий погляд.

Я все чекала, коли ж він скаже – давай одружимося! Але цих слів не пролунало.

Хата спорожніла без Ореста.

Минав день за днем. А я все думала про нього і чому він одинокий і я одинока та не поєдналися?

А потім я попросила Романа приїхати разом з ним до його батька.

– Оресте, – кажу йому, – Пробач мені за мій вчинок…

– Дякую, Віро… Я мав це почути… То будеш у мене за господиню?

Тепер у мене кури, гуси і кози… Добре, що я погодилася здавати квартиру – і мені користь і винаймачеві.

Фото Ярослава Романюка.

You cannot copy content of this page