fbpx
Історії з життя
– Відколи це жінки, що мають дітей дівчатами звуться? А вже коли ти матір, то нічого з молодими хлопцями по селах шастати. Сиди в своєму місті, за дитиною доглядай, а то кігті відростила, підборища напнула – зустрічайте її, кралечку. Наречена без місця. І Вітька теж хороший! Ні, щоб матері з бабкою що по дому допомогти, він навколо цієї все метушиться. І не думай їм стелити разом, Тетяно! Побачу, мовчати не буду!

– О Господи милосердний, о святі угодники, – немов жовчю поливала Леонтіївна, проводжаючи з вікна поглядом онука з гостею. Ті пішли до річки прогулятися. Тетяна зітхнула, звісно, свекруха не про улюбленого онука, а про його дівчину, але слухати сьогодні нескінченне бурчання не було вже сили. Воно отруювало радість зустрічі з єдиним сином, що приїхав всього на два дні.

– Мамо, ну що ви розсердилися на дівчину, – намагалася знизити градус напруги в домі Тетяна. Але бабка вперто стиснула губи і продовжувала бурчати:

– Відколи це жінки, що мають дітей дівчатами звуться? А вже коли ти матір, то нічого з молодими хлопцями по селах шастати. Сиди в своєму місті, за дитиною доглядай, а то кігті відростила, підборища напнула – зустрічайте її, кралечку. Наречена без місця. І Вітька теж хороший! Ні, щоб матері з бабкою що по дому допомогти, він навколо цієї все метушиться. І не думай їм стелити разом, Тетяно! Побачу, мовчати не буду!

– Та на два дні побачитися приїхав, з нареченою познайомити, яка допомога? Нехай відпочине. У місті ж таки не байдики б’є. І таки гріх скаржитися – тільки дах в червні допоміг перекрити. І постелю їм в літнику, там тапчан широкий. Не малі діти.

Леонтіївна навіть замовкла, осіклася від прояву непокори Тетяни. Звикла, що та їй не суперечить. Але одна справа, коли вона її діймає за багаторічною звичкою, і зовсім інша, коли чіпає її сина. За сина Тетяна мовчати не буде.

Хоче одружитися з жінкою з дитиною, це його справа. Хай одружується! А які там роздільні ліжка, якщо вже з’їхалися. Спасибі, хоч вшанували – приїхали самі в село їх, владою і Богом забуте.

Син справді у Тетяни давно не хлопчик, відучившись, він уже зумів домогтися багато чого. Давно самостійний, і часи ті пройшли, коли вони з бабою тягнули йому в місто продукти, такі-сякі гроші. Зараз він сам їм привозить всякі дивовижні фрукти, солодощі. І навіть регулярно шле перекази. Он бригаду найняв, за тиждень дах як новенький. Стояти хаті ще не одне покоління.

Хоча, що лукавити? Не повернеться Вітя в їх село, міцно він осів у своєму місті. Останні вони з Леонтіївною жильці в будинку, що зводили ще свекор з її чоловіком задовго до появи в ньому Тетяни. Царство небесне їм обом…

Після того, як батька Віті не стало, могла вона ще й заміж вийти, і сина ще мати, та не одного. Багато-небагато, але наречені крутилися навколо тоді ще молодої вдови. Та не посміла. Зі свекрухою жила, шкодувала її і звично побоювалася. Зараз, звісно шкода більше себе, але роки минули.

Через кілька років вже пенсія, тепер тільки онуків чекати, все пішло не так як мріялося. У селі прижилася за стільки років, але місто манить, Тетяна сільською до кінця так і не стала.

Душа співає, коли вибирається в гості до Віктора. Коли йде по рівному тротуару, повз красиві вітрини, а поруч шумить машинами проспект, їй до краю не хочеться повертатися до Леонтіївни, до своєї осточортілої роботи в фельдшерському пункті.

І залишилася б. Син не раз пропонував – хочеш, зі мною живи. Або невелику квартирку куплю, потім моїм дітям все одно піде? Але як залишити Леонтіївну одну? Та про місто і чути не хоче.

Повернулися молодята. Заметушилася Тетяна, на стіл кинулася накривати. За молочком до сусідки збігала, заодно і сиру зі сметаною у неї прикупила. Свою корову давно не тримають, як Віктор відучився, так і не тримають. Важко і сенсу немає.

Клопотала, а сама з жадібною цікавістю крадькома поглядала на Ольгу – дівчину сина. Ладненька, струнка, а очиська… Видно, що доглянута, як зараз кажуть. Що природне, що розширене відразу і не визначити, але красива. Під стать її синові. І ніжки довгі і рівні. Ніякі не «гнуті». Вічно свекруха зі своїми примовками.

Раділа б, що хоч правнуків, дай бог побачить, а не бурчала. Ну і що, що у невістки вже дитинка є, значить, помилки вже позаду, мудрості набралася і Віктора цінуватиме.

Поки думала-міркувала, Ольга вже встигла переодягнутися і підключилася до неї. Удвох швидко накрили щедрий стіл із сільських продуктів і гостинців, що привезли молоді. Гріх було не дістати і домашню наливочку на смородині.

Пригубили за знайомство. Обговорили плани на весілля. Розмова йшла плавно і душевно. Навіть Леонтіївна змінила гнів на милість. Після того, як Ольга випитала у неї рецепт домашньої наливочки і сказала, що нічого смачнішого не пробувала, але схожу її мама робила, коли жива була, Леонтіївна якось подобріла.

Наливочка чи душевне тепло за столом вплинули, але вона в думках вже зважувала, що потрібно перину в літник віднести. На тапчані жорстко буде з незвички гості.

Тетяна навіть вже не здивувалася, коли Ольга підхопилася допомагати прибирати зі столу, вправно перемила весь посуд в тазику. Немов давно це у них увійшло в звичку. Немов свої, і які вже тут церемонії. Потім вони довго пили чай з ароматною малиною, вийшли посидіти на ганку.

А коли прогнали вже корів і село притихло, навіть пісню одну заспівали. Причому завела її Леонтіївна. Пісня була не в тему вечора, але Леонтіївна її дуже любила і старанно виводила зі сльозою в голосі:

Ой не світи, місяченьку,
Не світи нікому,
Тільки світи миленькому,
Як іде додому.

Світи йому ранесенько
Та й розганяй хмари,
А як же він іншу має,
То й зайди за хмари.

Згадувався їй покійний чоловік, що гулякою був ще тим, і попсував їй нерви добряче! Ну та Бог йому суддя тепер. Але пісня гарна, за душу бере. І дівка у Вітьки хороша, і синочок у неї чудовий. Оля світлини на телефоні показала. Шкода, що не привезли з собою. Ну нічого, попереду ще літо довге. Привезуть. Олі дуже у них сподобалося.

А Тетяна наче вперше, як очима Ольги, подивилася навколо. Добре-то як! Повітря пити можна. І онукам буде де розгулятися, що там в місті пилюку ковтати влітку? Нікуди вона не поїде. Тут будуть з Леонтіївною віку доживати.

Автор: Тетяна Бpo.

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page