Відколи у мене діти з’явились – я на заробітках. Коли чоловік був живий, то із ним їздили, а як Павла мого не стало, то я сама. Останні двадцять років я у Італії літніх людей доглядала, дітям на житло заробляла, там здоров’я своє і залишила. Нині додому приїхала, насилу ходжу, але, як виявилось, не можу отримати пенсію поки що – не заробила. Звернулась по допомогу до дітей, таки удвох зможуть мамі помогти, я ж їм одна майже до сорока років допомагала. Діти таки “допомогли”, досі надякуватись не можу.
Ще коли я тільки заміж вийшла ми із Павлом, як і батьки наші, по роботам їздили. Ми із ним по будовам в основному були, він стіни кладе, а я йому відра із цементом підношу. Рано мого Павла не стало. Лишилось у мене двоє діток і недобудований дім, усе сама мусила тягти.
Так мої дітки і виросли мами рідної бачивши лиш на свята. Спочатку із мамою моєю були, а як підросли, то вже самі хазяйнували. Син і донька у мене. Дуже хороші і роботящі діти, виховані. Я все робила, аби вони у мене були не гірші від однолітків. І одягнені були і ситі і взуті. Сину мотоцикла придбала на сімнадцятиріччя, а донька мов ялика святкова, уся в золоті.
Останні двадцять років я у Італії працювала – доглядала літніх людей. Робота не з легких, тож здоров’я мене з роками стало підводити. Спочатку спина, а потім і ноги. Зрешою, уже я й сама зрозуміла, що далі так тривати не може – повернулась таки додому.
Думала, що отримаю пенсію, буду собі жити по-тихеньку, старіти коло діток. Однак перше розчарування – стажу офіційного не маю, тому й на виплати від держави претендувати поки не можу. Були у мене збереження якісь, але то одне, то інше, швидко гроші розійшлись. Зрозуміла я, що без допомоги дітей своїх просто не виживу.
Зателефонувала до обох, все пояснила. Соромно до сліз, а що мала робити? Не прогуляла ж я усе життя, для них старалась. І син і донька запевнили, що зроблять усе, аби було мені за що жити. Просили не перейматись і бути спокійною.
Може я наївна, але тоді мені здалось, що діти ну хоч по тисячі зі своїх зарплат мені перекидатимуть. Ну на хліб, на аптеку мало б мені стати. Але те, що вони зробили, я точно не очікувала.
Одного недільного ранку син заходить щасливий, задоволений:
— Іди, мамо – каже, – Приймай подарунок.
Виходжу на двір, а в мене біля хліва корова стоїть. Рижа аж червона і така здорова, що лячно й підійти. Син із донькою поруч неї стоять горді собою, а я нічого второпати не можу.
— Ми тобі, – кажуть радо, – корівку-годівницю придбали. Ти молоко, сир, сметану продаватимеш і матимеш за що жити. Нині усе молочне дуже дороге, а це одна із найкращих і наймолочніших порід. Дуже вартісна але окупиться швидко.
Я мало дару мови не втратила. Тут сама ледь ходжу, а як ще за цим рудим “молоковозом” дивитись. Подякувала, звісно, а потім, як є так і кажу:
— А сіно? А щодня трави їй у ясла накосити. А кукурудзи на зиму? А соломи? Хто мені все те робитиме?
А у них і тут на все готова відповідь – попросиш когось і молоком розрахуєшся.
Бачать, що я геть незадоволена і кажуть з образою у голосі:
— Наша бабуся до дев’яноста років корову тримала і нічого. Сама вже ледь бачила що, а біля корови ходила і не жалілась. Ми для тебе старались, а ти незадоволена.
Місяць у мене та руда стоїть у хліві вже. Доїться гарно, спокійна, вже й люди у чергу вишикувались за молоком, гроші які-не-які з’явились, але мені важко дуже. Боюсь, що довго не витримаю. І продавати її не наважуюсь, а що якщо діти образяться зовсім і не будуть допомагати мені?
І як його вчинити правильно я геть не знаю?
13,04,2023
Головна картинка ілюстративна.
