Зазвичай це відбувалося в останній день грудня. Тато повертався з роботи рішучий і зосереджений.
– Я йду, – оголошував він.
– Куди? – запитувала мама, перечитуючи свою улюблену книгу.
– Назавжди. Від тебе йду.
Чому? – цікавилася мама, не відриваючи погляду від сторінок.
– Ти мене не цінуєш! Ніхто не цінує! Вам усім байдуже до мене!
– Ти помиляєшся, – кидала мама, гортаючи сторінку.
– Зараз не час з’ясовувати стосунки… Пізно! Ти мене втратила! Не хвилюйся, на квартиру претендувати не буду. Меблі лишаю тобі, килим також.
– Ти – шляхетна людина, – промовляла мама, не припиняючи читання.
Тільки не треба гарних слів, не треба! Дороги назад немає!
Тато розкривав свій портфель, складав туди електробритву, зубну пасту, щітку і, з якоїсь причини, молоток, хоча за все життя не забив жодного цвяха. Потім одягав пальто, шапку, підходив до дверей і озирався.
– Я йду. Хто зі мною? – це питання було звернене до нас, дітей, але залишалося без відповіді. – Тато йде назавжди. Хто піде з татом?
– Я не можу, мені задали твір, – сердито відповідала Оленка. Тато переводив погляд на мене. Я починав хникати.
– Я не піду, у нас в садочку подарунки даватимуть.
Тато закидав голову і трагічно закочував очі до стелі.
– Гарний підсумок: створив сім’ю, виростив дітей, усе життя працював для них, а тепер навіть піти ні з ким!..
Його голос тремтів, у очах з’являлися сльози.
– Я піду з тобою, – казала мама, відкладала книгу, попередньо заклавши закладку, одягалася, і вони йшли. Поверталися пізно, веселі, щасливі, з подарунками. Тож нам, дітям, навіть подобалося, коли тато від мами йшов.
Але одного разу, також тридцять першого грудня, тато повернувся з роботи раніше, ніж зазвичай. Мама щойно закінчила готувати обід і перевіряла табель, який принесла Оленка.
– Я йду від тебе, – заявив тато.
– Куди? – запитала мама, переглядаючи оцінки.
– Назавжди. Від тебе йду.
Відповідь була звичною, але щось у татовому голосі насторожило маму. Вона відклала табель і подивилася йому прямо в очі.
– Чому ти йдеш?
Тато відвернувся і мовчав.
– Ти йдеш до неї? – тихо запитала мама.
Не повертаючись, тато ствердно кивнув.
Я знав, хто вона. Це була сусідка з п’ятого поверху Соломія Вітренко, яка на афішах називалася Софія Вітрець. Вона працювала в цирку, жонглювала важкими кулями. Взимку й влітку носила обтислий светр, який підкреслював усі її вигини. Останнім часом я часто бачив, як тато розмовляв із Софією: йому, худорлявому й тендітному, подобалися її сила та міць. І ось тепер він…
– Що ти візьмеш із собою? – спокійно запитала мама.
– Нічого. Меблі й килим лишаю вам. Свої речі також. Вихідний костюм і светри можеш продати – будуть гроші.
– У чому ж ти ходитимеш?
– На роботу в цьому піджаку й штанах, вони після хімчистки, як нові. А вдома… – Він запнувся і виправився. – …а в неї – у спортивному костюмі, вона віддасть мені свій старий.
Він склав у портфель свій звичний набір, закрив його, дійшов до дверей, постояв, обернувся, подивився на мене й Оленку.
– Ви проведете мене?
Я насупився і мовчав.
– Тобі ж недалеко, лише один поверх! – буркнула Оленка.
– Гарний підсумок: діти відмовляються провести батька в останню путь!
– Я проведу тебе, – запропонувала мама.
У татових очах спалахнула радість. Секунду він вагався, потім хрипко видавив «не треба» і вискочив за двері.
Мама мовчала.
– Напиши його мамі, братові, усім його родичам, – запропонувала Оленка. – Йому стане соромно, і він повернеться.
Мама похитала головою.
– Це не допоможе. Тут уже ніхто не допоможе.
– А Дід Мороз? – запитав я.
Мама розсміялася, притягнула мене до себе й заплакала.
Мій дитячий садок був у дворі, навпроти наших вікон. Тож мене туди не проводили, я бігав сам. Лише на свята мене завжди супроводжувала мама. Цього разу, побачивши в дзеркалі свої заплакані очі, вона попросила:
– Іди сам. Ти ж уже великий.
У молодшій, середній і старшій групах до нас завжди приходив один і той самий Дід Мороз, огрядний, незграбний, із задишкою. Він обслуговував усі садочки нашого району. Мій садок був останнім у його маршруті, тож він завжди прибігав до нас із запізненням, спітнілий і розпатланий. Його посох чіплявся за бороду й теліпався, поки борода не відпадала разом із ним.
Того дня, коли тато пішов від мами назавжди, Дідові Морозу особливо не щастило: це був сьомий, останній ранок, на вулицях навалило багато снігу, ходити було важко, він кілька разів падав, страшенно втомився, ледве пересував ноги – тож танцював сидячи. Бороду десь загубив, замість неї йому причепили шматок кролячого хутра. Хутро було сіре, виділялося на тлі ватної шуби – усі одразу бачили, що з віком дідусь почав сивіти.
Снігуронька розв’язала мішок. Змучений Дід нагнувся за подарунками, але розігнутися вже не зміг: спина. Так він і просидів до кінця свята, зігнувшись над мішком, із якого Снігуронька витягала подарунки й вручала їх дітям. Дід Мороз напружено усміхався кожному, посипав конфетті й винувато казав:
– Захворів ваш дідусь.
Коли свято закінчилося і всі розійшлися, я, уже одягнений, зазирнув до зали й побачив таку картину: Снігуронька вперлася коліном у спину своєму партнерові й напружено тягла його за плечі. Дід Мороз зі скрипом розпрямився.
– Усе! Тепер доберешся сам. А мені ще за онуком їхати! – Вона глянула на годинник, потім чмокнула діда в кролячу борідку. – Щасливого Нового року! – І помчала.
– Дідусю, ходімо до нас, – запропонував я.
– Ні, хлопчику, Дід Мороз поїде до себе в ліс і ляже відпочивати в замет.
При цих словах він здригнувся, і зуби його зацокотіли – він уявив себе в заметі.
– Ходімо, – наполягав я, – ти ж мусиш усім допомагати, а в мене мама плаче. – Дід Мороз, угамувавши цокотіння зубами, уважно подивився на мене. Щоб остаточно його переконати, я додав: – Ми поруч живемо, у дворі. Чаєм напоїмо, із малиновим варенням.
Цей Дід Мороз мав дуже розвинену уяву: я побачив, як він подумки проковтнув варення з малини, і як по його тілу розлилося тепло від майбутнього чаю. Він рішуче взяв мене за руку і сказав:
– Веди!
Мама не могла приховати здивування.
– О, хто до нас завітав!
– Вибачте… Я не сам… Це ваш хлопчик.
– Дуже добре, що прийшли. Знімайте шубу.
– Ні, ні, не можна! – він спробував непомітно кивнути в мій бік, даючи зрозуміти, що не може розвінчати казку: він наївно думав, що я досі вірю в його походження!
Випивши чаю з малиною, Дід Мороз зовсім розм’як. Очі його злипалися, він розтягував повіки пальцями. Його морозило. Очевидно, він ще й застудився.
– Я вас у такому стані не відпущу, – сказала мама. – Лягайте і поспіть, хоча б годинку.
Вона кинула на тахту плед і подушку. Дід Мороз не міг опиратися. Бурмочучи слова подяки, він повалився на тахту, як стояв, у шубі, в шапці, і одразу захропів. Ми з Оленкою стягнули з його ніг валянки й накрили його пледом.
Минуло дві години. Дід спав глибоким сном нічного сторожа, не повернувшись, не поворухнувшись.
І тут увійшов тато.
– Що це? – здивовано запитав він, указуючи на хропучого чоловіка в шубі, шапці, з кролячою бородою. Ми мовчали. Тато повторив своє питання. – Чи можу я дізнатися, хто це спить у моєму домі?
– Це вже не твій дім, – тихо сказала мама.
Тато трохи розгубився.
– Нехай так. Але мені прикро: варто лише вийти, як уже хтось лежить! – Він підскочив до тахти і почав трясти діда за плечі. – Пане! Пане добродію! Пора вставати!
Дід налякано схопився, не розуміючи, де він і що з ним. Від переляку задекламував:
– Я веселий Дід Мороз, я подарунки вам приніс… – Потім посипав татову голову конфетті й привітав його. – З Новим роком!
Остаточно прокинувшись, засоромився і почав поспішно натягувати валянок.
– Це просто бозна-що! – обурювався тато. – На хвилинку вийдеш до сусідів – у домі одразу з’являються нахабні діди Морози!..
– Я не нахаба, я з фірми «Радість», – виправдовувався дідусь, натягуючи другий валянок.
Мама простягнула йому банку з варенням.
– Це вам новорічний подарунок. Прийдете додому, попартеся у ванні, лягайте під теплу ковдру і нехай дружина дасть вам у ліжку чаю з малиною.
– У мене немає дружини. А за подарунок дякую. – Дід Мороз узяв баночку, вклонився мамі й попрямував до дверей.
– Може, залишитеся з нами зустріти Новий рік?
– Ні, ні, дякую. Дід Мороз мусить повернутися до свого лісу й спати в заметі. – Він усміхнувся мені, підморгнув і вийшов.
– Він ще й неодружений! – продовжував обурюватися тато, витрушуючи з волосся конфетті.
– Тобі щось потрібно? – запитала мама.
– Я забув молоток.
Мама принесла йому улюблений інструмент. Але тато не йшов. Він потупцяв біля дверей, потім рішуче дістав із портфеля велику коробку цукерок і простягнув її мамі.
– Я згадав, що не привітав тебе з Новим роком. Це дорогі цукерки, пів зарплати коробка, називаються «Хатинка».
– За таку ціну вони могли б називатися «Вежа», – сказала мама, відкриваючи коробку. – Пригощайся.
– Дякую. – Тато взяв одну цукерку й проковтнув її, не розжовуючи. – Хочу прогулятися вулицями. Хто піде зі мною? – запитав він, відвернувшись від мами, дивлячись на нас. Ми мовчали. Тато не йшов. Мовчання затягнулося.
– Доведеться мені піти з тобою, – сказала мама й почала одягатися.
Я підійшов до неї й тихенько прошепотів:
– Бачиш, Дід Мороз усе-таки допоміг.
Мама притягнула мене до себе й почала цілувати, але вже не плакала, а сміялася.
