Цифри у звіті на моніторі здавалися розмитими плямами. Я вже годину намагалася зосередитися на роботі, але думки вперто поверталися до Віктора. Вікно мого офісу виходило на жваву вулицю, де весняне сонце вже встигло прогріти асфальт, і я мимоволі всміхнулася. Як же мені з ним пощастило! Віктор був саме тим чоловіком, про якого пишуть у романах, але якого майже не зустрінеш у реальному житті — уважний, ерудований, із тим особливим почуттям гумору, яке зрозуміле лише нам двом.
Звісно, у нашої казки була тінь. Він був одружений. Але я знала — це лише формальність, прикра помилка минулого.
«Віко, потерпи ще трохи, — часто казав він, дивлячись мені прямо в очі своїм глибоким, проникливим поглядом. — Син якраз у випускному класі, я не можу отак піти перед іспитами. Щойно він отримає атестат — ми поїдемо. Кудись ближче до моря. Ти ж любиш море?»
Я марила цим морем. Вже навіть чула вночі шепіт хвиль і крики чайок. Залишилося лише зачекати. Я уявляла нашу майбутню доньку — таку ж карооку, як Віктор. Те, що він рідко дарував квіти чи подарунки, мене зовсім не бентежило. Навпаки, це здавалося ознакою справжніх, дорослих почуттів. Я не була дівчиськом, яке ведеться на блискітки. Мала власну чудову квартиру в центрі міста, дякуючи батькам, і непогано заробляла. Я була коханою жінкою, а це значно цінніше за будь-які діаманти.
Вийшовши з офісу після шостої, я вдихнула на повні груди вологе вечірнє повітря. Додому йти було близько, і я вирішила прогулятися.
– Вікторіє? Можна вас на хвилинку? — голос пролунав несподівано.
Я здригнулася. Перед мною стояла жінка. Вона виглядала бездоганно: світле волосся, покладене м’якими хвилями до плечей, витончений брючний костюм кольору нічного неба. Їй було близько сорока, і від неї віяло такою впевненістю, що я мимоволі випрямила спину.
– Так, я Вікторія. Що ви хотіли?
– Давайте зайдемо в кафе, у мене до вас розмова… — вона жестом вказала на найближчі двері.
Усередині мене все стиснулося. Якимсь шостим чуттям я зрозуміла — це не випадкова перехожа. Ми зайшли до затишної кав’ярні, де пахло паленою кавою та корицею.
– Ви каву чи чай будете? Я пригощаю, — запропонувала вона, ставлячи сумочку на стіл.
– Дякую, але я завжди плачу за себе сама. Капучино з цукром, будь ласка, — я намагалася, щоб мій голос не тремтів.
Жінка зачекала, поки офіціант піде, і подивилася мені прямо в очі.
– Мене звати Тамара. Віктор Мельник — мій чоловік.
Світ навколо мене на мить потемнів. Повітря стало густим, як кисіль. Ось воно. Зараз почнуться прокляття, сльози, звинувачення в тому, що я розбиваю сім’ю… Я приготувалася захищатися, відчуваючи, як до обличчя приливає жар.
– І що ви хочете від мене, Тамаро? — зухвало запитала я.
– Віко, у мене тільки одне прохання. Не кидайте мого чоловіка. Будь ласка.
Я завмерла з ложечкою в руці. Такої реакції я не очікувала навіть у найсміливіших фантазіях. Що вона верзе?
– Ви… ви просите мене не кидати вашого чоловіка? Ви ж дружина! Ви маєте мене ненавидіти!
– Не дивуйтеся так, — Тамара сумно посміхнулася, і в кутиках її очей я побачила сітку дрібних зморшок, які не зміг приховати макіяж. — Ви просто не знаєте справжнього Віктора. До вас у нього були десятки таких дівчат. Він — мисливець, йому життєво необхідна свіжа здобич, нове захоплення в очах чергової пасії. Його любки раніше обривали мені телефон, кричали, що він любить тільки їх, а я — прикра перепона. Одна колись навіть прийшла до нашого сина в школу…
– Він казав, син — школяр… — прошепотіла я, відчуваючи, як у грудях починає холонути.
– Синові двадцять два роки, Вікторіє. Він уже рік як закінчив магістратуру в престижному університеті. Віктор не пошкодував грошей — купив йому там квартиру, машину. Він сина любить, це правда. Але про школу він вам брехав, щоб створити образ «батька-героя», який не може піти з сім’ї через дитину. Це його коронний номер.
Тамара відпила ковток кави й вела далі, її голос був рівним і холодним, як сталь:
– Ви запитаєте, чому я досі з ним? Усе просто. Я кохаю його з дитинства. Ми сиділи за однією партою. Мій батько, людина дуже впливова, зробив Віктора тим, ким він є зараз. Весь його бізнес, усі зв’язки — це заслуга моєї родини. Віктор це знає. Він ніколи не розлучиться, бо втратити мій капітал для нього — це кінець. Він любить комфорт більше, ніж будь-яку жінку. Я була «вигідною нареченою», і він це оцінив.
Я відчула, як горла перехоплює спазм. Мій ідеальний Віктор, мій романтик, який марив морем…
– На тлі інших ви дуже виграєте, Віко, — Тамара нахилилася ближче. — Ви порядна. Ви не тягнете з нього гроші, не вимагаєте діамантів. Він на вас майже не витрачається, що дуже похвально. Жодних істерик мені по телефону. Я навіть розчулююся, коли він розповідає, яка ви наївна… як кумедно ви серйозно говорите про те, на що він ніколи не піде. Він називає вас «своєю маленькою провінціалкою»…
Мене наче вдарило струмом. «Провінціалка». Це він так казав про мене? Про жінку, з якою збирався привести на світ доньку?
– Якщо хочете народити від нього — будь ласка, — Тамара знизала плечима. — Але знайте: він не піде з дому. Ми з ним маємо чудові стосунки, їздимо на курорти, ходимо в гості до друзів. Ми — ідеальна пара в очах суспільства. А те, що він гуляє… Ну, це як невеликий недолік. До речі, у нього зараз серйозні проблеми по чоловічій частині. Ми їздили до спеціаліста, він на процедурах. Не дивно — стільки «пригод», різне назбиралося… Тому я й прошу вас: не кидайте його зараз. Мені так спокійніше, коли він під вашим наглядом. Ми б навіть могли потоваришувати, разом каву пити, обговорювати його витівки…
Я відчувала, як кожне її слово спопеляє все те добре, що було в моїй душі. Це було так низько, так брудно. Вся моя «особлива любов» була лише зручним варіантом для сімейної пари, яка грала у свої дивні ігри.
– Досить, — я різко встала. — Шукайте іншу подругу для свого чоловіка. Я виходжу з цього театру абсурду.
Я кинула купюру на стіл і майже вибігла з кафе. Весняне повітря здалося мені затхлим. Кожен крок віддавався болем у скронях. Я уявила Віктора — як він сміється над моїми мріями разом із цією жінкою, як вони обговорюють моє небажання брати дорогі подарунки як «економію бюджету».
Тамара виходила з кафе. Вона не бачила мене. Її обличчя, щойно спокійне і «жалісливе», змінилося до невпізнання. Це була маска лютої, зосередженої ненависті. Вона дістала телефон, і я, причаївшись за кіоском, мимоволі стала свідком того, як миттєво змінився її тон. Це не був голос нещасної дружини.
– Алло, Володю? – вона майже мурчала в слухавку, і цей звук був огидним. – Приїжджай у наш готель. У мене є кілька годин, поки мій «артист» буде відмиватися від чергового фіаско. Я тільки що виставила за двері його чергову ляльку.
Вона вимкнула телефон і на мить завмерла, дивлячись у порожнечу. В її погляді було стільки торжества, що мені стало по-справжньому страшно. Я зрозуміла: вона не сім’ю рятувала. Вона методично, роками, нищила Віктора. Вона не давала йому піти не тому, що любила, а щоб він ніколи не був щасливим.
Я бачила, як вона сідає в дороге авто, і зрозуміла, що мій Віктор — не мисливець. Він лише здобич у руках жінки, якій він колись зламав життя, і яка тепер повертала йому цей борг із відсотками. Вона спопелила його майбутнє так само, як він колись спопелив її молодість.
Я розвернулася і пішла в інший бік. Моря не буде. Щастя тут не було ні в кого, і я була рада, що нарешті це побачила.
А ви б як вчинили на місці героїні?
