— Віко, ти що, справді думаєш, що я ось так просто все кину і поїду з нею? Я ж одружений, і це не просто так! — голос мого чоловіка лунав напружено з-за дверей, і я завмерла на сходовому майданчику, намагаючись не дихати голосно.

— Богдане, не обманюй себе. Марина досі чекає на тебе, вона ж сама просила мене поговорити. Ви були такою чудовою парою, а з Анею ну, ти сам знаєш, це було рішення на емоціях. Вона ж навіть не може дати тобі те, чого ти заслуговуєш. А Марина отримала спадщину — велику квартиру, 3 кімнати, уявляєш? З нею ти будеш жити без турбот.

— Досить, Віко! Я люблю свою дружину. Це минуле, і крапка.

— А що, якщо ні? Вона ж не знає про твої справжні почуття. Скажи Ані, що їдеш до мене на дачу, а сам — з Мариною на відпочинок. Я прикрию, поки ти розберешся. Це ж не зрада, просто шанс подумати.

Я стояла там, відчуваючи, як світ хитається під ногами. Як це могло статися? Я думала, наш шлюб — це справжнє кохання, а виявляється, все було інакше?

Мене звуть Анна, і ця історія почалася не з того моменту, коли я почула цю розмову. Ні, все йшло корінням у минуле, у ті дні, коли я ще не була одруженою, а життя здавалося повним можливостей.

Я працювала в невеликій фірмі з маркетингу, де щодня зустрічала колег, з якими ділила каву та ідеї. Серед них був Дмитро — високий, усміхнений хлопець з очима, що завжди сяяли гумором.

Ми почали зустрічатися майже випадково: після корпоративу, коли він запропонував провести мене додому під дощем.

— Аню, ти впевнена, що не хочеш парасольку? Я ж бачу, як ти тремтиш, — сказав він тоді, знімаючи свій плащ і накидаючи на мої плечі.

— Дякую, Дімо. Але ти сам змокнеш! — засміялася я, але взяла плащ. Той вечір став початком наших побачень. Ми гуляли парками, говорили про мрії. Він мріяв про власний бізнес, а я — про стабільну родину. “Ми ідеально пасуємо одне одному,” — казав він.

Але щось пішло не так. Ми розійшлися через дрібниці — він багато працював, я відчувала себе самотньою. “Давай дамо собі час,” — запропонувала я, і він погодився, хоч і з сумом в очах.

Потім, щоб довести собі, що можу жити далі, я вийшла заміж за Богдана. Він був надійним, практичним, працював у сфері фінансів. Наш шлюб здавався логічним кроком: ми купили маленьку квартиру, планували майбутнє. Але Дмитро не зник з мого життя назавжди.

Через роки ми опинилися в одному офісі. Я перейшла в новий відділ, і ось він — сидить за сусіднім столом. “Це доля,” — подумала я, але швидко відігнала цю думку.

— Аню, привіт! Давно не бачилися. Як життя? — усміхнувся він першого дня.

— Привіт, Дімо. Нормально, працюю, як і всі. А ти як? — відповіла я, намагаючись триматися байдуже.

Ми почали говорити частіше: про роботу, про спільних знайомих. Він розповідав про свої подорожі, про те, як відкрив для себе нові хобі, як-от фотографія.

“Я знімав захід сонця в горах, це було неймовірно,” — ділився він. Я слухала, і в душі щось ворушилося. Він досі був таким же чарівним, умів робити компліменти. “Ти виглядаєш чудово, Аню. Час тебе не змінює,” — сказав якось.

Але я була одруженою. Богдан був моїм чоловіком, і я любила його по-своєму. Наш шлюб не був ідеальним: він багато працював, ми рідко проводили час разом.

Нещодавно ми купили нову квартиру — більшу, з видом на парк. Це була пропозиція від його сестри Вікторії. Вона продавала свою стару нерухомість, і Богдан загорівся ідеєю. “Це вигідно, Аню. 150 квадратних метрів за такою ціною — рідкість,” — переконував він.

— Але, Богдане, твоя сестра вона ж завжди втручається в наше життя. Може, пошукаємо щось інше? — запитала я.

— Не хвилюйся, це просто бізнес. Ми будемо щасливі там, — відповів він, обіймаючи мене.

Ми переїхали, але ремонт затягнувся. Кожного дня я поверталася додому втомленою, а Богдан — ще пізніше. “Потрібно заробляти, щоб все оплатити,” — казав він.

Я розуміла, але сумувала за романтикою. Іноді думала про Дмитра: як би склалося, якби ми не розійшлися? Він натякав, що досі не одружений. “Я чекаю на ту єдину,” — сказав якось за кавою.

— Аню, пам’ятаєш наші прогулянки? Може, повторимо? Просто як друзі, — запропонував він одного разу.

— Дімо, я одружена. Це не годиться, — відрізала я, але розуміла, що хочу того понад усе.

Того дня, коли все змінилося, я поверталася з роботи автобусом. Дощ лив як з відра, але я не поспішала. Думки кружляли: про шлюб, про Дмитра, про те, чи щаслива я.

Вийшовши з автобуса, я пішла повільно, насолоджуючись свіжим повітрям. Підходячи до під’їзду, відчула дивне передчуття. Двері квартири були зачинені, але зсередини лунали голоси.

Саме тоді я почула ту розмову. Вікторія, сестра Богдана, завжди недолюблювала мене. Вона вважала, що я не пара її братові. А Марина? Богдан згадував її як стару знайому, але виявилося, все складніше.

— Богдане, Марина готова пробачити все. Вона ж кохала тебе роками. А з Анею це було помилкою. Вона не дає тобі дітей, а Марина мріє про родину, — тиснула Вікторія.

— Я не боюся змін, але люблю Аню. Це не про спадщину чи квартиру. Це про нас, — відповів він твердо.

Я стояла, намагаючись осмислити. Виявляється, Богдан і Марина були разом давно, посварилися через дрібницю, і він одружився зі мною, щоб помститися? Чи просто рухатися далі? Я не знала. Хотіла увірватися, але ноги не слухалися. Вони продовжували:

— Вона попросила передати путівку на відпочинок. Поїдь з нею, а Ані скажи, що в справах. Я допоможу з виправданнями, — пропонувала Вікторія.

— Ні, Віко. Я не зраджу дружину. Це кінець розмови.

Нарешті я наважилася. Але замість того, щоб увійти, пішла геть. Сіла в кафе неподалік, замовила чай. Годинами сиділа, дивлячись у вікно. Телефон розрядився, тому Богдан не міг додзвонитися. Думки роїлися: чи варто боротися за шлюб? Чи це кінець?

Коли стемніло, я повернулася. Богдан збирав речі — валізу з одягом.

— Богдане, ти куди? — запитала я тихо.

— Аню! Де ти була? Я дзвонив стільки разів, хвилювався. Ми їдемо звідси. Я не хочу більше залежати від сестри. Скажу їй, що відмовляємося від квартири. Купимо іншу, де ніхто не втручатиметься. А ти чому так довго?

За вечерею він розповів усе. “Колись я дійсно мав почуття до Марини, але це минуле. Тепер тільки ти,” — сказав він, дивлячись в очі.

— Але чому ти не розповів раніше? — запитала я.

— Боявся, що не зрозумієш. Але сьогодні зрозумів: наше життя — тільки наше. Давай почнемо з чистого аркуша. Може, поїдемо у відпустку вдвох? Без путівок від сестри.

Я кивнула, відчуваючи полегшення. Ми говорили довго: про плани, про мрії. Він пообіцяв менше працювати, більше часу проводити разом. “Купимо меблі, влаштуємо затишок,” — сказав.

Наступного дня він подзвонив Вікторії:

— Віко, ми передумали. Квартиру продамо. Адресу не скажу. Ти залишаєшся мені сестрою, але я більше чути тебе більше не хочу.

Я звільнилась із роботи від гріха подалі. Розповіла все матері. Про почуття про те, що напевне і досі закохана в Дмитра, про те, що Богдан обрав мене і тепер я не мушу залишитись із ним, бо інакше – зрада.

— Та не буде вам щастя у парі, – сказала мені мама раптом, – У тебе в думках Дмитро, у нього Марина. Живете разом, мов воза тягнете через силу. Життя одне. Поясни, чого тобі не піти до Дмитра? Бо що?

Нині я задумалась і просто не знаю, як правильно. Слухати свого серця і маму, справді щастя мені не буде? А чи жити із Богданом, бо він довів, що сім’я для нього на першому місці завжди?

Головна картинка ілюстратвина.