fbpx
Історії з життя
Віктор Іванович вийшов в сад свого сільського будинку. Зрізав кілька красивих троянд, потім повернувся в кімнату і поставив їх у вазу перед портретом сина. Сьогодні минув рівно рік з того дня, як Сергія не стало. Що там сталося насправді Віктор не знав. Та це його особливо і не цікавило

.Все одно вже нічого змінити не можна. Ну ось, Сергійку, я тобі тут квіточки поставив. Зараз зберуся і піду до тебе. Посиджу там з тобою, поговорю, розповім, як жив увесь цей час.

Ех, синку, як же ж ти залишив мене одного. Краще б я пішов замість тебе. А ти жив би, одружився б, діток завів. Нікого від нашого роду і племені тепер не залишиться. А як же ж я мріяв онуків побавити.

Ех, життя, за що ж тільки воно мені таке дісталося? Дружину втратив рано. Осиротів без неї. А без тебе і зовсім сумно. Віктор змахнув сльози і знову глянув на портрет сина. Сергій дивився на нього спокійно, з тихою ясною посмішкою. Жорсткою долонею Віктор погладив гладке скло портрета і пішов одягатися.

Вірний пес Дружок всюди супроводжував свого господаря. Разом вони посиділи біля Сергієвого пам’ятника. Разом не поспішаючи пішли додому.

— Ну що, друже? — звернувся Віктор до собаки. Давай-но ми з тобою зараз прогуляємося. Щось не хочеться мені в порожньому будинку сидіти. Пес радісно махнув хвостом і вони попрямували до узлісся. Туди, де в диких заростях плуталася річка. Дружок то крутився під ногами у Віктора, то тікав далеко вперед. Йому подобалися такі прогулянки. І він із задоволенням розминав свої лапи. Відчувши наближення до води, дружок рвонув вперед, щоб напитися і раптом підняв полохливий гавкіт.

— Ну чого ж ти гавкаєш? — розсердився Івани на пса. Ну що тут у тебе? — запитав він, підійшовши ближче і ахнув. У воді тонув якийсь звір. Старий поспішив до нього на допомогу і не відразу зрозумів хто це. І тільки коли взяв у руки то був вражений. Це була маленька рись. Ах, ти ж бідолаха. Як же ти сюди потрапила? Дай гляну, чи все у тебе в порядку?

Віктор Іванович оглянув тваринку. Видимих пошкоджень у дикого кошеняти не було. Але воно було дуже слабким. Навіть не тримало голову. Віктор загорнув кошеня в свою куртку і дбайливо поніс додому. А там вже зателефонував сільському ветеринарові Петровичу і попросив терміново під’їхати, пояснивши кого виловив в річці і в якому малюк стані.

Петрович приїхав швидко і зайнявся чотириногим пацієнтом, але через годину розвів руками. Не знаю що тобі сказати, Івановичу. Взагалі ці тварини дуже живучі, але це кошеня, ще занадто маленьке.

Найімовірніше, воно не виживе. Я не обіцяю тобі, що станеться диво. Однак, я зробив усе можливе, щоб його врятувати. Кілька днів малюк був між двома світами, але одного ранку піднявся і з’їв все, що знайшов у мисці Дружка.

Віктор засміявся, коли побачив здивування собаки. Він дуже зрадів, що врятував рись. Слухай сюди, любий друже, буду називати тебе Пензликом. Від’їдайся, одужуй, рости, а далі вирішимо, що з тобою робити. Захочеш з нами залишишся, а не захочеш в ліс підеш. Вільному воля, як то кажуть.

Пензлик підріс, перетворився в красивого сильного звіра. Але йти від Віктора і Дружка не поспішав. Його тут все влаштовувало. І добрий господар, і вірний друг, і смачна їжа. Якось рись і Дружок гралися у дворі. Віктор теж сидів неподалік і лагодив ящик для інструменту. Раптом Пензлик насторожено настовбурчив вуха і побіг в бік городу. Дружок рвонув за ним і незабаром вони підняли там галас.

Так що ж ви такі невгамовні — загарчав старий прямуючи до своїх вихованців і раптом обімлів і застиг на місці, як укопаний.

Перед ним в плетеному кошику лежав маленький хлопчик. Зовсім ще немовля.

— Та що ж це таке — вигукнув Віктор.

— Що це там у тебе, Іванович? — перехилилася через тин сусідка Таїсія. Матінко рідна! Невже тобі дитину підкинули? Оце так!

— Якось я навіть розгубився, Тасю. Вже було подумав, що мені ввижається. Звідки ж він тут міг взятися?

— Слухай, це вона тобі підкинула. Точно! До ворожки не ходи, правду кажу.

— Хто вона? Ти що мелеш, торохтійко? — розсердився Віктор. — Ти або поясни і говори правду, або ж взагалі мовчи.

— Та тьху на тебе! — обурилася Таїсія. Хіба ж я коли-небудь тобі брехала? Чому ж ти мене звинувачуєш? Я ж тобі українською мовою кажу. Я години півтори тому з магазину поверталася. Раптом бачу мені назустріч йде молода дівчина, в блакитному костюмі. Симпатична така, струнка, а сама плаче. Я до неї, що ж, мовляв, сталося, мила? А вона на мене тільки рукою махнула. Підійшла до якогось автомобіля, сіла і поїхала.

— До якого автомобіля?

— До білого.

— Ну а марка? Номер?

— Та яка там марка. Кажу ж тобі білий автомобіль був і все.

Нічого більше не дізнавшись від сусідки Віктор взяв дитину і пішов з нею до будинку. Вже там, піднявши хлопчину з кошика, він побачив записку з одним тільки ім’ям. Іванко. Ну будемо знайомі — посміхнувся малюкові старий. На розпитування односельчан Віктор відповідав, що це його внучок і радів тому, що в глухому, далекому, селі нікому ні до кого не було діла.

Старий дуже прив’язався до приймака. Полюбив його всією душею і виховував так, як умів. Іванко ріс слухняним хлопчиком. Любив гратися і бавитися з Пензликом та Дружком. Всюди супроводжував діда, ходив з ним в ліс і на риболовлю. Сусіди швидко звикли до хлопчика. Приносили Вікторові молоко та сметану для малого. На замовлення старого привозили з міста гостинці. А Віктор немов ожив. Навіть помолодшав. І все завдяки своєму онукові.

Минуло десять років. Одного разу вночі у двері Вікторового будинку постукали. Він відчинив і здивувався побачивши на порозі незнайому жінку.

— Доброго вечора, Вікторе Івановичу, — промовила вона. — Мене звати Єва. Я мама Іванка.

Продовження історії читайте на нашому сайті.

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page