Після того, як відвела дітей в школу, я почала готувати чоловікові сніданок. Він йде на дев’яту годину, тому я стараюся аби він довше поспав, бо він дуже втомлюється на роботі.
Спочатку подумала, що то мене так від плити щоки зачервонілися, але ні, таки сама палаю, поміряла температуру і точно – є.
Як же невчасно, у мене ж стільки справ заплановано: купити продукти, забрати дітей, приготувати вечерю, зробити уроки, передивитися одяг дітей, перемити взуття, про прибирання і миття вже й не говорю.
Вічно діти щось принесуть додому, що потім мусиш перехворіти.
З такими думками я взялася поки геть не розверзло зробити найнеобхідніше.
Коли вже йшла по дітей, то зрозуміла, що справа не так в нездужанні, як в тому, що мій черевик геть розклеївся.
Це мої улюблені черевики, їм точно років п’ять і коли я їх купала. То чоловік сказав:
– Так, це добре взуття, його має стати на років шість.
Я тоді так тішилася, думала, що то він про мене так піклується, що я маю носити якісний одяг і взуття.
Але ні, то він просто був таким економним.
Коли ввечері я сказала, що моє взуття геть розклеїлося, він був дуже незадоволений:
– Ти мала в них ходити років шість точно. Як ти взагалі умудрилася?
Я лиш мовчки дивилася в вікно. Я ж не заробляю, навіщо мені нові черевики.
Чоловік і далі щось бубонів, що він відкладає та заробляє, але коли тут деруть, рвуть і нищать всі навколо, то він має просто не вилазити з роботи аби нас забезпечити.
– Вікторе, я занедужала, думаю, що завтра не зможу дівчат відвести в школу, можеш це зробити?
– Дівчата вже в першому класі, й самі дійдуть – до школи пару кроків, – роздратовано кинув він.
Зранку я ледве встала, але пустити дітей самих в зимову темінь не змогла.
Напевно, це мене остаточно підкосило, бо сил на сніданок вже не було.
Чоловік голосно і демонстративно гримав кришками та каструлями, говорячи, як він стомився від такого життя.
Я теж страшенно стомилася.
Хто ж знав, що так буде? Він на руках мене носив і казав, що здатен зірку з неба дістати, а тепер не може нас прогодувати…
Смішно, правда?
Чого ж ти не йдеш на роботу, така мудра?
Я хочу, але шість років декрету ніяк не йдуть за позитивну рекомендацію в резюме, всім хочеться неймовірного досвідченого спеціаліста зі знанням іноземної мови на мізерну зарплату з випробувальним терміном у три місяці.
Мені світило чверть ставки в кращому випадку і купу паперової справи.
Я була згідна й на це, але ж потрібні гроші на одяг, взуття…
Віктор з одного боку дуже не хотів витрачати на нас гроші, але з іншого не підтримував мене у тому аби я йшла працювати:
– Це що за мізер тобі пропонують? Та я готовий тобі ці гроші просто дати аби ти сиділа вдома та виховувала наших дітей. Невже ще існує зарплата у дві тисячі гривень?
З роками я лиш вгрузала в цю ситуацію, коли дім перетворився на весь мій світ. Чоловік приходив у нього, як у своє королівство, яке він хоче – милує, а хоче-карає.
Дівчатка мої геть не хотіли батькові коритися, тому вони часто ображалися не лише на батька, але й на мене:
– Чого ти нас не захищаєш?, – питали вони, коли були дітьми.
– Чого ти його не кинеш, – питали, коли були підлітками.
– Чого ти нічого не робиш, – питали, коли стали дівчатами.
Я не мала відповіді.
Може, інші, сильні і сміливі жінки, вони можуть піти від такого чоловіка. Але я не могла. Я не знала як і куди, я просто звикла. Він же нічого такого не робить, а сварки бувають у всіх родинах.
Віктор не платив за навчання наших дівчат. Сказав, що вони невдячні і шкода, що він витратив на них стільки життєвих сил, часу та грошей.
Звичайно, що це я винна, що вони такими виросли.
У Нелі скоро весілля і вона запросила нас з батьком. Віктор не хоче йти, а я просто не знаю, що мені робити, як мені стати сміливою.
Доньки не заберуть мене до себе, якщо Віктор розгнівається. Це правда, не заберуть. Куди я дінуся? Я ж звикла до цього.
Фото Ярослава Романюка.
