Віктор роздратовано переступив поріг квартиру в яку зарікався приходити. Причина приходу була не з приємних, але це ще збільшувало його роздратування.
Десять років тому він залишив цю квартиру дружині, повівся як джентльмен, вчасно сплачував аліменти. Що від нього ще було хотіти?
Марту він більше бачити не хотів, не хотів бачити, як некрасиво кривиться її обличчя в плачі, коли вона божиться, що пробачить йому. Лиш би він не кидав її та доньку.
І ось саме з таким виразом до нього підходить донька, копія Марти.
– Таточку, я знала, що ти прийдеш…
Він не обійняв її, тільки сунув гроші в руку.
– Це тобі на першу пору.
– Але тату.
– Жодного слова. Дружина не знає, що я тут і я не хочу аби знала. У мене інше життя, зрозумій, в ньому нема для тебе місця і ніколи не було. Я виконав свою частину угоди і не винен, що твоя мати так бездарно всім розпорядилася.
Батько виходив швидкими кроками, майже тікав, а Соломія не могла й слова сказати.
Коли не стало мами її світ просто зупинився. Хвороба зʼявилася у неї одразу ж, як тато пішов, але вона боролася відчайдушно, наробила боргів і тепер квартиру заберуть, а Соломію відправлять до інтернату.
Батька Соломія пам’ятала погано. Віктор Миколайович пішов, коли їй було п’ять. У нього з’явилося нове життя: дружина Лариса, двоє маленьких синів, стабільна робота у фінансовій компанії. Аліменти платив справно — і на тому все.
Дзвінків не було. Зустрічей теж. Лариса вважала, що «минуле треба залишати в минулому».
Соломія крутила в руках конверт, вистачить аби у мами був пам’ятник. Взяла конверт.
Далі вона опинилася в дитячому будинку, де вона швидко навчилася мовчати, триматися і нікому не вірити. Але одне вона знала точно: якщо не вчитиметься — тут і залишиться.
Ночами, під ковдрою, з ліхтариком, вона вчила англійську. Після школи вступила на бюджет. Працювала офіціанткою, мила посуд, робила реферати для одногрупників.
Вона не гуляла на студентських вечірках, бо добре знала, що не має на кого надіятися в разі чого. Любила старосту курсу, але це почуття глибоко заховала в душі. Може, колись їй пощастить мати родину, але зараз вона має лишень працювати і стати на ноги.
Через десять років Соломія Вікторівна мала те, про що колись і мріяти не могла. Робота перекладачкою в міжнародній компанії, своя квартира, машина, наречений-іноземець. Вона говорила кількома мовами і не просила ні в кого нічого.
Про батька ніколи не згадувала.
А у Віктора життя пішло вниз. Компанію, де він працював, закрили. Скорочення. Нову роботу знайти не вийшло — вік, конкуренція. Він спробував відкрити маленький бізнес, але швидко прогорів. Гроші танули. Почав прикладатися до чарки.
Лариса довго не терпіла.
— Ти мені такий не потрібен, — сказала вона одного дня. — Я за тебе все тягнути не збираюся. Квартира моя, тому швидко покотишся геть.
І в розпал цієї розмови раптом вона по новинах побачила жінку, яку колись знала і не могла забути. Марта. Ні, Марти нема, отже, це донька…
– Ти глянь, яка вона!, – вигукнула і тицьнула пальцем в екран, – От іди до неї. Вона зобов’язана допомагати. Ти ж батько.
— Вона мене не бачити не хоче, — буркнув він.
— То й що? — знизала плечима Лариса. — Не будь дурнем. Вона одна, з грошима. Нехай допомагає нашій родині. Ти чоловік чи хто?
І він пішов.
Знайшов адресу її офісу і зайшов в середину.
– Ви до кого?
– До Соломії.
– До Соломії Вікторівни? Хвилинку. У неї сьогодні все зайнято. На коли вас записати?
— Я її батько! — зірвався він, адже Лариса не прийме його назад без грошей.
Соломія вийшла сама.
— Чого тобі? — спокійно спитала.
— Доню… — він простягнув руки. — Мені важко. Роботи нема. Нам з Ларисою і хлопцями…
— Стоп, — перебила вона. — Я тут до чого?
— Ну як… Ти ж сім’я. Нам допомогти треба.
Вона дивилася на нього без злості. Просто холодно.
— Коли мені було важко, ти де був?
Він мовчав.
— Я можу дати гроші один раз, — сказала вона. — І більше не приходь.
Він образився. Але гроші взяв.
Та на цьому все не закінчилося.
Лариса швидко зрозуміла, що донька — це «ресурс».
— Іди ще, — наказувала вона Віктору. — Скажи, що дітям треба. Ти ж батько, маєш право вимагати.
І він ходив. Просив. Дзвонив. Чекав під офісом. Писав повідомлення.
— Соломіє, нам нема за що платити за квартиру.
— Доню, хлопцям одяг треба.
— Ти ж не хочеш, щоб твої брати бідували?
Вона терпіла кілька разів. Потім сказала чітко:
— Я не зобов’язана утримувати вашу сім’ю. Я допомогла — все.
Коли він прийшов знову, вона навіть не вийшла. Передала через охорону:
— Якщо ще раз з’явишся — викличу поліцію.
Віктор повернувся до Лариси ні з чим.
— То ти просто не вмієш вимагати своє, — кинула вона. — Значить, ти ні на що не здатен.
Вона його вигнала остаточно.
Він залишився сам.
Соломія не знала, що з ним, але через кілька років їй повідомили, що батька не стало і треба оплатити послуги. Вона оплатила найдешевше поховання. Не прийшла.
У неї було своє життя. Чоловік. Діти.
І вона точно знала одне: діти — не запасний план і не гаманець на старість. І якщо колись ти відвернувся — не маєш права повертатися з простягнутою рукою.
