Перша дитина з’явилася в сім’ї Терещинків лише через три роки. Віктор тримав малечу на руках, розмовляв з нею:
— Яка красуня, блакитні очі, схожа на маму.
А Надія ревниво поглядала на них і скаржилася своїй старшій сестрі, яка приїхала їх провідати:
— Ось так цілий день і сидить над нею, як квочка. І вона мовчить, не плаче, а коли я візьму на руки, то одразу вередує. А Віктор завтра йде на роботу і працюватиме весь тиждень без вихідних, як я з нею впораюся, стільки справ ще в хаті треба переробити, — вперше в житті розгубилася Надія.
— А я тобі свою доньку Оленку залишу, їй вже скоро шість років, допомагатиме, колиску погойдає.
Так і домовились із сестрою.
Маленька племінниця цілий тиждень була справною нянькою і поколише, і пісеньку заспіває. А на вулиці так добре, тепло, сусідські дітлахи стукають у вікно, запрошують прогулятися.
Сьогодні й у Віктора вихідний, але в них термінова робота, він коле дрова, а дружина складає їх у дровітню. Треба до дощів встигнути.
Малятко лежить і морщить носик, допомагає лише пустушка, змащена медом. У маленької няньки увірвався терпець, вона забрала в сестрички пустушку і та голосно заплакала. Батьки забігли в будинок, почали заспокоювати дитину, а Оленка тим часом — на вулицю.
Нарешті свобода!
Донька підростала і все більше була схожа на свою матір. Маленька, тендітна, але така ж бойова. Нікому не давала спуску. Якось сусідські хлопчаки вирішили її провчити, оточили.
Люда озиралася, мов загнаний взір, позаду озеро, а попереду наступають хлопчаки, які вищі за неї на цілу голову.
— Ото ми зараз тобі влаштуємо, знатимеш, як до нас чіплятися.
Хлопець не встигли договорити, як вона схопила жменю мокрого піску і кинула ватажку прямо в обличчя, а потім ще й ще. Поки противники обтрушувалися, її вже й слід охолов.
Вдома мати починала відчитувати доньку, мовляв не гоже так поводитися дівчинці, але батько завжди за неї заступався:
— Та годі тобі, матусю, не бурчи.
Синочок народився, коли старшій виповнилося п’ять років. Вже з першого погляду було видно, що він схожий на Віктора.
І знову батько у вільний від роботи час взяв на себе всі турботи про малюка, вставав до нього ночами, співав йому колискові.
Надії ніколи було займатися дитиною, адже вони поралася по господарству.
Знову запросили помічницю. Олена вже підросла, одинадцятий рік пішов.
— Сьогодні жодних гульок, за Сергійком доглядатимете, — Надя відразу ж відмовила дівчаткам, коли ті почали канючити і проситися на вулицю.
Малюк спить, а няньки на нього дивляться.
— Оленко, давай через вікно, ніхто ж не побачить.
Набігалися досхочу і назад тим самим ходом.
— Чого застрягла, — пошепки підганяє сестру Оленка, підсаджуючи її на підвіконня.
А коли сама залізла у вікно, зрозуміла в чому причина.
Віктор сидів за столом, пив чай і дивився на них з посмішкою.
— Тсс, тихо, бо почує Надія.
Але було пізно, дерев’яна підлога заскрипіли під не такими вже й кроками жінки.
Дівчатка отримали спокуту, цілий тиждень не пускали надвір гуляти, вони сиділи вдома і няньчилися з братиком.
Відтоді минуло понад п’ятдесят років. Надія з Віктором вже давно у іншому світі. Людмила бавиться зі своїми онуками, з віком вона все більше стає схожою на свою матір.
А Сергій – на свого батька. Такий же тихий і скромний, правда ростом ще більший за нього. У дворі розвів велике господарство, кілька десятків дійних корів. Дружина у нього худенька і тендітна, тому більшу частину обов’язків чоловік взяв на себе.
Ця розповідь про мене, я та сама дівчинка Олена, яка допомагала своїй тітці Надії та її чоловікові Віктору.
Незважаючи на те, що вони були такими різними, жили дружно, по-особливому любили один одного і виховали прекрасних дітей.
Фото ілюстративне.
