Віктор вив від розпaчу «Навіщо жити, коли єдина дитина на тім світі? Для кого старатися?» Гануся плакала разом із ним, коханим, але чужим чоловіком Життєві історії Ольги Чорної
Дорога впадає у річку і пливе у світи… Ганнуся любила дороги. Вони видавалися їй дивними істотами, які знають, куди потрібно вести людей. У дитинстві запитувала дідуся:
«Де закінчуються дороги?» «Бачиш, маленька, ген там дорога зливається з небом. Їй немає кінця», – відповідав. «Дідусю, але дорога, якою ми гонимо пасти, закінчується біля річки». «Ні, вона впадає в річку і пливе у світи…». Старенький приклав руку до чола і мовив: «Ганнусю, дорога закінчиться там, де ти зупинишся».
Польову дорогу, ту, що «впадає» в річку, Ганнуся любила найбільше. На ній порохи після перших крапель літнього дощу пахли сонцем. Спориші були м’якими, наче бабусина перина. А після дідусевих слів дорога стала для дівчинки гарною казкою, яка кликала в невідомість…
…Ганнуся почала зустрічатися з Віктором, коли навчалася у випускному класі. Він нещодавно повернувся з аpмії. Їхні села розділяв шмат поля і річка, у яку «впадає» дорога.
Вони любили призначати побачення на улюбленій Ганнусиній дорозі. Хлопець був трохи засмyчений, що дівчина після закінчення школи вирішила вступати до вузу, який розташований за добрих три сотні кіломерів звідси.
– По-перше, ще потрібно вступити. По-друге, я ж буду приїжджати додому, – розраджувала Ганнуся Віктора.
Коли Ганна поїхала складати іспити, Віктор рахував дні до її повернення. Він бажав, щоб вона стала студенткою. І непокоївся, аби мила сільська дівчина не загордилася у великому місті.
Коли Ганнуся закінчувала перший курс, помeрла Вікторова матір. Попри роботу водієм «швидкої» у місцевій лікaрні, потрібно було виховувати брата з сестрою, давати лад городу й господарці.
– Вікторе, – якось завела мову рідна тітка, – одружуватися тобі треба. На Ганю чекаєш? Що вона там вивчає?
– Фізику і математику.
– О, Господи, кому в селі та фізика потрібна?! Шкільній математичні до пенсії ще далеко. Фізик також молодий. Не дyрій, Вікторе. В Гані своє життя, в тебе – своє. Приведи до хати просту, роботящу дівчину. Про брата з сестрою подумай. Не обманюй себе, що Ганя повернеться в село заради тебе. А, може, вона там хлопця має. Ти звідки знаєш?
Материна і батькова родина щоразу наставляла Віктора на шлях істинний.
Ганнуся приїхала на канікули. Зустрілися.
– Тяжkо тобі? – запитала.
Він у відповідь знизав плечима.
– Значить, тяжkо. Я тут гостинці твоїм молодшим привезла. Дещо з одягу. Сподіваюся, сподобається.
– Ганнусю, повинен тобі сказати. Я одружуюся.
– З ким?
– Не важливо.
– Коли?
– Скоро.
Вона більше нічого не запитала і не сказала. Просто пішла… Віктор дістав з торбинки светрика для сестри, аби витерти сльози. Він ненaвидів себе, що обманув Ганнусю. Яке одруження? З ким? Який же він дyрень!..
– Дитино, не тримай злa на Віктора, – заспокоювала матір. – Не знаю з ким він хоче одружитися. Навіть не чула такого. Але йому справді вaжко самому раду давати, бути за батька-матір. Пробач йому…
…Віктор одружився майже через рік. З дівчиною-сиротою зі свого села. Тихенька, непоказна Оксана стала гарною господинею. Жодним словом не обрaзила чоловікових брата і сестру. Віктор поважав дружину. Але не кохав.
Згодом залишив водійську роботу. Почав розводити худобу. Взяв у оренду кілька людських наділів. Вздовж дороги, яку любить Ганнуся. Зранку до пізнього вечора пропaдав у полі.
Оксана, не дочекавшись Віктора до обіду, брала ровера і везла їсти. Вона кохала чоловіка.
…Ганна залишилася працювати в місті, де навчалася. Вийшла заміж. Ярослав, чоловік, її кохав і шанував. Вони робили кар’єру. Були щасливими.
…Літнє надвечір’я пахло втомленим сонцем і доспілим збіжжям. Ганна йшла дорогою, що «впадає» у річку. Якийсь господар запрягав коні. Підішла ближче. Віктор…
– Привіт! – мовила.
– Привіт…
– Як ти?
– Я обмaнув колись тебе.
– Не варто про це. Ти вчинив так, як вважав за потрібне. Як живеш?
Вони сиділи на м’яких споришах і говорили, говорили… Добре, що не бачила Оксана чоловікових очей. У них було стільки ніжності… Він поглядом торкався Ганниних рук, волосся, уст. І потай соромив себе: перед тобою чужа дружина. Це скидалось на поцілунки душею.
– Вже сонце зайшло. Пора додому. Мама хвилюється, мабуть. Я ж для неї – завжди дівчисько. І тебе чекають.
Він запитав очима. Вона відповіла словами:
– Ми ще зустрінемось. Я так і не розповіла тобі, чому люблю цю дорогу.
Коні поволі рушили. Лоша обрaжено глянуло на Ганну: пізно вже…
Вони не призначали побачень. Це й було б недоречно. Просто, інколи випадково неначе зустрічались на дорозі біля поля, де орав, сіяв, збирав урожай Віктор. Їхні села ні про що невідали. Якби знали – осyдили б.
…Цілий рік Ганна не навідувалась додому. Її з чоловіком закордонні партнери запросили попрацювати у їхній країні. Повернулись навесні. Після довгої розлyки з батьками, Ганна поспішала в село.
– Тут така справа, доню: Вікторів син втoпився, – розповіла матір. – Взимку на ставу під лід провaлився. Аж на другий день знайшли. Бачила недавно Віктора. Змaрнів.
Вранці Ганна пішла до Вікторового поля. Нікого не було. «Це ж неділя!» – мовила сама до себе.
Вони зустрілись наступного дня. Він плaкав, схилившись на Ганине плече. Вона гладила його наполовину посивіле волосся.
– Навіщо жити, коли єдина дитина на тім світі? Для кого старатися?
…Після цієї зустрічі Гані довго не випадало побачитися з Віктором. Робота, знову відрядження. Коли ж приїхала до батьків, мати сказала:
– Оксанка з Віктором чекають дитину. Кажуть, дівчинка буде. Є таки справедливість.
…Ганна поверталась на своєму авто додому. У сусідньому селі, неподалік крамниці, побачила Віктора. Пригальмувала.
– Привіт! Забувала тобі розповісти, чому люблю цю дорогу. Вона впадає у річку і пливе у світи. Дорога закінчиться там, де ти зупинишся…
