— Я не розумію, чому ти мені телефонуєш у робочий час. Я зараз на важливій відеоконференції. Це справді не може зачекати до вечора? — Голос мого сина, Артема, був рівний, сталевий, немов відточений інструмент. У ньому не було роздратування, лише холодна, прагматична логіка, що різала мені душу.
— Артеме, ми просто хотіли дізнатися, як ти. Ти не дзвонив цілий тиждень, — відповіла я, намагаючись, щоб мій голос звучав природно, без зайвих емоцій.
— Я ж писав тобі повідомлення, мамо: «Все добре, зайнятий». Мені здавалося,ви завжди вчили мене, що короткість — сестра таланту, особливо в бізнесі. — Він зітхнув, і цей нетерплячий звук пролунав у слухавці, як вирок. — Ми з Оленою зараз готуємо проєкт, який принесе нам значну суму. Це забезпечить нашу фінансову стабільність на роки вперед. У нас зараз немає жодної вільної хвилини для несуттєвих розмов.
— Але ми ж твої батьки. Ми не «несуттєві розмови», — у моєму горлі сформувався клубок. Я відчувала, як мої очі почали щипати від напруги.
— Я цього не казав, — швидко відповів він, зберігаючи свою бездоганну раціональність. — Я кажу, що ми діємо пріоритетно. І зараз наш пріоритет — це наше майбутнє. Тепер, якщо дозволиш, мені потрібно повертатися до роботи. Ми поговоримо, коли у мене буде час. Добре? Я зателефоную.
Він не запитав, чи нам потрібна допомога, чи ми здорові. Він просто закінчив розмову, посилаючись на свій прагматичний графік. Я поклала слухавку, і тиша у нашому великому, сучасному будинку здалася мені абсолютно нестерпною. Я стояла посеред зали, відчуваючи себе розгубленою школяркою, якій щойно вказали на її місце.
Це наша нова реальність. Наше виховання, яке завжди було спрямоване на досягнення успіху, обернулося проти нас. Діти, яких ми навчили діяти виключно раціонально і вигідно, тепер забули про нас.
Так, це допомогло їм вирватися з тієї бідності, з якої ми самі з чоловіком колись починали, але чи варто було це такої ціни? Невже гроші і успіх стали для них важливішими за батьків, які вкладали в них усі ці роки?
Ми з чоловіком, Віктором, завжди жили за одним принципом: прагматизм передусім. Усе наше життя було побудоване на холодних розрахунках, вигоді та стратегічному плануванні.
Ми самі народилися у дуже скромних сім’ях, і нам довелося пробиватися крізь скруту, долаючи численні фінансові перешкоди, щоб досягти нашого нинішнього рівня добробуту.
— Світ не прощає слабкості, Ольго, — завжди казав мені Віктор. — Якщо ти не керуєш ситуацією, ситуація керує тобою.
Цю філософію ми і впроваджували у виховання наших двох дітей: сина Артема і доньки Олени. Ми завжди заохочували їх до найвищих академічних результатів, до вибору найперспективніших професій і до створення зв’язків, які можуть принести користь.
Я пам’ятаю, як Артем, ще підлітком, хотів займатися музикою, а Олена мріяла про малювання. Ми не дозволили.
— Це непрактично, дитино, — казала я Артему, коли він приніс мені ноти. — Ми вкладаємо кошти у твою освіту. Обери економічний факультет. Музика не принесе тобі фінансової незалежності.
— А малювання — це лише хобі, Олено, — доповнював Віктор. — Ти повинна думати про свою кар’єру, про свій статус. Юридичний факультет — це твій квиток у світ, де люди поважають силу і вплив.
Ми були суворими, але завжди вважали, що діємо з любові. Ми хотіли, щоб вони жили краще, ніж ми, щоб вони ніколи не знали, що таке необхідність рахувати кожну копійку.
— Я завжди обирала вигоду, — часто повторювала я. — Але при цьому я ніколи не забувала про своїх дітей. Ми завжди фінансували їхнє навчання, їхні потреби, ми забезпечували їм найкращі умови. Я вважала, що фінансова безпека — це найвища форма материнської турботи.
Ми з Віктором і сьогодні діємо виключно так, як велить нам наша вигода. Наші ділові стосунки, наші інвестиції, наш спосіб життя — усе підпорядковане раціональності. Але ми ніколи не могли подумати, що ця сама раціональність, виплекана нами у власних дітях, обернеться проти нас.
Олена та Артем досягли колосального успіху. Артем став високопоставленим фінансистом, Олена — успішним юристом у міжнародній компанії. Вони мають гарні квартири у престижних районах, дорогі авто. Вони живуть тим життям, про яке ми для них мріяли.
Але тепер вони, здається, забули про нас.
Найстрашніше полягає в тому, що нам навіть немає з ким це обговорити. Усі наші знайомі — це виключно бізнес-партнери, колеги, інвестори. Говорити з ними про сімейні проблеми, про те, що твої діти тебе ігнорують, — це неприпустимо. Це рівнозначно публічному визнанню своєї слабкості, а цього ми ніколи собі не дозволяли.
— Вікторе, мені здається, вони насправді не зателефонують, — сказала я чоловікові одного вечора, коли ми сиділи у вітальні, дивлячись у камін. — Це не просто зайнятість.
— Звичайно, зателефонують, Ольго, — відповів він, але в його голосі я відчула ту ж саму, приховану тривогу. — Вони знають, що ми можемо бути корисними. Зараз у них гарячий сезон, вони працюють.
Я рідко дзвоню їм, бо знаю, чим це закінчиться. Але коли ми дзвонимо, вони навіть розмовляють з нами, але ці розмови завжди дуже короткі, і все закінчується тим самим: «Мені просто ніколи спілкуватися». І я б повірила, якби не знала, що це стандартна відмовка, коли спілкування не приносить жодної вигоди чи просто не цікаве.
Я навіть пробувала використовувати їхню ж логіку.
— Олено, я хотіла б порадитися з тобою щодо однієї інвестиції, — сказала я доньці одного разу.
— Надішліть мені запит електронною поштою, мамо. Це буде професійніше, — сухо відповіла вона. — Консультація оплачується.
Це було просто вище мого розуміння. Вона не відмовляла, але встановлювала чіткі, ділові кордони, навіть у розмові зі мною.
Я знаю, що ми самі в цьому винні, але мені до останнього хочеться вірити в можливість усе змінити. Можливо, мені й справді варто просто змиритися з тим, до чого призвело моє виховання.
Зрештою, іноді люди роблять помилки, і важливо вміти їх визнавати. Адже якщо ми до кінця життя будемо сидіти в ілюзіях, нічого хорошого з цього не вийде.
Єдиний, хто мене розуміє і з ким я можу щиро поговорити, — це мій брат, Данило. Його ситуація ідентична моїй. Ми з ним народилися в одній бідності, і обоє обрали прагматичний шлях у житті, виховуючи своїх дітей так само.
— Знову той самий діалог? — питав він мене по телефону, коли ми зідзвонювалися, щоб розділити нашу самотність. — Вони тебе виховали, Олю. Вони досягли успіху, завдяки тобі. Тепер вони йдуть далі.
Ми можемо лише поспівчувати одне одному. Данило, на відміну від мене, частково вже змирився.
— Це лише «витрати» того, що ми народилися в бідній сім’ї, — пояснював він. — Ми прагнули успіху, і ми навчили їх прагнути успіху. Ми хотіли, щоб вони вийшли з того болота. Вони вийшли. Вони застосували наші уроки проти нас. Тепер у їхньому рівнянні ми — не вигідний актив, а емоційний тягар.
Я загалом розумію, чому він так говорить. Адже якби мені довелося вибирати між вирощуванням дітей у скруті та сьогоднішніми обставинами, то я б, звісно, вибрала друге.
Я знаю, що вони зараз живуть добре і не потребують ані їжі, ані нормальних умов життя. А хіба не благополуччя дитини є найпершим пріоритетом для матері? Я виконала свій головний обов’язок — зробила їх успішними.
При всьому цьому у мене ще є надія, що мої онуки виростуть хорошими і щасливими дітьми. Хоча, я, скоріше за все, вже цього не побачу, бо бачу їх дуже рідко. Але надія — це те, що залишається в людини. Навіть якщо ця надія нелогічна і не відповідає моїй власній філософії прагматизму.
Єдине, що мене турбує, і що стало для мене справжнім випробуванням, це стан мого чоловіка, Віктора. Мені здавалося, що він, такий сильний, такий загартований у бізнесі, перенесе це значно краще, ніж я. Адже він завжди був емоційно стриманим.
Я дивлюся на нього, і мені стає боляче. Такий потужний, сильний чоловік, якого зламали не життєві обставини, не фінансові кризи, а ставлення власних дітей.
Одного вечора ми сиділи на терасі, і він мовчав. Його очі, зазвичай сповнені рішучості, були тепер порожніми.
— Ти пам’ятаєш, як Артем у дитинстві хотів стати пожежником? — раптом запитав він, ледь чутно.
— Пам’ятаю, — відповіла я. — А ти сказав йому, що пожежник не заробляє достатньо для життя.
— Так, — Віктор похитав головою. — Я сказав, що його мрії непрактичні. Я хотів, щоб він був захищений. Але тепер він захищений, але його серце для мене закрите. Я навчив його, що емоції — це слабкість, і він застосував це до мене.
Я навіть не могла подумати, що так станеться. Адже в молодості нам якийсь час здавалося, що ми практично невразливі до будь-яких труднощів. А на ділі виявилося, що найбільшої шкоди завдають не зовнішні проблеми, а внутрішні, сімейні.
Ми досі живемо за нашими правилами. Ми плануємо інвестиції, обговорюємо нові контракти, але щовечора ми зустрічаємося у порожньому домі, наповненому нереалізованою батьківською любов’ю. Ми не шукаємо примирення, бо це суперечило б нашій гордості і нашому стилю. Ми просто чекаємо.
Я продовжую зрідка телефонувати, питаючи про їхні успіхи і, лише поміж іншим, про здоров’я. І кожного разу, коли вони посилаються на свою зайнятість, я знову і знову пригадую собі нашу філософію: успіх вимагає відмови від другорядного. Тепер ми стали для них другорядним.
І хоча ця реальність гірка, я хочу вірити в краще. Вірити в те, що, можливо, коли вони самі стануть старшими і їхні власні діти почнуть будувати свою кар’єру, вони зрозуміють, що фінансова вигода — не єдина мірило людського життя. А доти, ми з Віктором будемо сидіти у своєму золотому, але самотньому гнізді, розплачуючись за наш власний, надто раціональний, життєвий вибір.
Головна картинка ілюстративна.
