Віта – «інша жінка». Подумати лишень. З дитинства мріяла про розкішну весільну сукню, принца і «разом на все життя». А зараз сама по коліна в болоті чужого життя.
З Дмитром вони познайомилися в кафе, розговорилися і закохалися, принаймні, вона. Він не знімав обручки і не говорив про дружину нічого поганого, він запропонував «дружити»:
– Вікторіє, ви собі не уявляєте. Як важко зустріти розумну, красиву жінку з таким почуттям гумору, як у вас. Я буду мати гріх, якщо не спробую зустрітися з вами ще раз!
– Спокутуєте молитвами, – кокетувала Віта.
– Я б спокутував спільним причастям десь в п’ятницю?
– Я подумаю, – вона загадково усміхнулася і поцокала каблучками в напрямку зупинки.
Її не здивуєш залицяннями, але в цьому гарному чоловікові було «щось». Що саме, ще не знала, може, доглянутий вигляд, гарна стрижка чи впевненість в собі? Знаєте, як лев, коли ситий, любується газеллю, її грацією, красою. Він не планує її з’їсти, а просто хоче побути біля. Тому поки безпечно.
І вона відчувала себе в безпеці. А що такого? Його жінка має на нього стільки ж прав, як вона, незнайома людина. А те, що вона настільки сіра і без почуття гумору, що чоловік аж по інших жінках шукає підтримки, то це не проблеми Віти! А сходити в кафе з таким красенем, гарно повечеряти, наслухатися компліментів – вона не божевільна відмовлятися! Тим більше, зараз не зайнята ні чим.
В п’ятницю Віта ніжилася в теплому джакузі уваги, компліментів, жартів і загалом приємної розмови. В його очах палав захват і вона танула, як та свічка на їхньому столику. Вечеря пролетіла так швидко, але Дмитро провів її до дому, по дорозі купивши гарний букет квітів:
– Вони такі ж ніжні, як і ви, – ця банальщина з його уст звучала правдою життя.
Вони домовилися зустрітися на наступні вихідні, звичайно, як друзі. Весь тиждень Віта пригадувала його слова, відчувала його погляд, вона аж мліла в передчутті ще однієї зустрічі. І не розчарувалася. Він був неперевершений, вона красива і домовилися перейти на «ти». Він знову проводжав додому і дарував квіти в надії побачитися ще.
Чи варто казати, що ці дружні зустрічі закрутили Вікторії голову і вона чітко розуміла, що хоче більшого. І Дмитро милостиво пішов їй на поступки:
– Якщо ти цього хочеш? Якщо ти хочеш бути зі мною, то я буду щасливий.
Вони зустрічалися то в неї, то в кафе, то по пів дня, то годинами. Вікторії було мало і мало. Ні, вона не починала розмови про дружину. Але була впевнена, що та їй не конкурентка. Треба просто ще трохи почекати і він все усвідомить і зробить правильний вибір. Не встигла вона й оглянутися. А вже пролетіло два роки. Два роки суцільного щастя і повного взаєморозуміння. Вона не підраховувала дні, просто сьогодні сіла вираховувати затримку і вже склала цілу картину. Два роки. І зараз це сталося, вона при надії. Вони будуть щасливі вічно!
Вона приготувала вечерю, свічки і маленьку коробочку з тестом. Все має бути бездоганно!
– Що це? – запитав Дмитро, обіймаючи її.
– Сюрприз, – вона щасливо усміхалася.
– Що це?- холод прорвався в голосі.
– Ти ж знаєш.
– Від кого вона?
– Як ти можеш таке питати?
– Можу. То від кого?
– Твоя!
– Цього не може бути, я був дуже обережним!
– Вона твоя. Чому ти мені не віриш?!
– Бо добре знаю, таких як ти. Я вирішу цю проблему аби ти не сміла мене нею діймати!
Вікторія не пам’ятала як закінчився той день, як біліли стіни палати, як їй щось говорив персонал.
Автор: Ксеня Ропота.
Фото ілюстративне.
