Я стояла на порозі доньчиного будинку, тримаючи за руку свою старшу онуку Вікторію, коли почула слова, які буквально до сліз мене довели: «Мамо, я не знаю, як із нею бути! Вона мені тільки заважає!» — вигукнула моя Ірина, дивлячись на Вікторію з такою холодною байдужістю, що я ледь стримала сльози.

Моя онука, ще зовсім дитина, опустила очі в підлогу, а її маленькі плечі здригнулися від хлипання. Як могло статися, що моя турботлива донька, яка колись не відходила від своєї старшої доньки, тепер вимовляє її, наче чужу? Я зрозуміла, що не можу залишити все як є. Вікторія потребує любові, а я готова зробити все, щоб її захистити.

Я пенсіонерка, матір однієї доньки та бабуся двох чудових онучок. Життя моє, здавалося б, спокійне: тихі вечори з книжкою, прогулянки в парку, інколи посиденьки з подругами за чаєм.

Але останні місяці моє серце неспокійне, бо я бачу, як важко моїй старшійонуці Вікторії. Їй лише вісім, а вона вже переживає те, що жодна дитина не повинна — відчуження від власної матері.

Моя донька Ірина завжди була моєю гордістю. Вона виросла доброю, відповідальною, з мріями про велику дружну сім’ю. Коли вона вийшла заміж за Романа, я була щаслива.

Вони здавалися ідеальною парою: молоді, закохані, сповнені планів. Я подарувала їм квартиру в центрі міста — невелику, але затишну. Свати допомогли зробити там сучасний ремонт, і молоді оселилися, наче в казці. Через рік у них народилася Вікторія.

— Мамо, ти уявляєш, яка вона крихітна? — радісно розповідала Ірина, тримаючи новонароджену доньку на руках. — Я хочу бути найкращою мамою!

І вона була такою. Вікторія росла спокійною, усміхненою дівчинкою. Ірина встигала все: годувала, бавила, читала казки, а ще тримала дім у порядку. Я часто приходила до них, і мене гріло серце, коли я бачила, як донька ніжно співає колискову своїй малечі.

— Ба, дивись, як я намалювала сонечко! — Вікторія, ще зовсім маленька, тягнула до мене свої малюнки, а я не могла намилуватися її радісними очима.

Коли Вікторії виповнилося шість, Ірина з Романом вирішили, що час для другої дитини. Вони мріяли про велику сім’ю, і я підтримувала їхнє рішення, хоч у душі хвилювалася. Я знала, як буває важко розподілити увагу між дітьми.

— Мамо, не переживай, — заспокоювала мене Ірина. — Вікторія вже велика, вона зрозуміє. Я їй усе пояснюю: скоро в нас буде малюк, і ми всі будемо його любити.

Вікторія справді чекала на сестричку з радістю. Вона малювала картинки для майбутньої малечі, вибирала іграшки, які готова була віддати. Я дивилася на неї й думала: «Яка ж вона добра дівчинка».

Але коли народилася Соломія, все змінилося. Ірина після пологів почувалася кволо, і я помітила, як вона дедалі більше віддаляється від Вікторії. Родичі, які приходили допомагати, гуділи над новонародженою, наче бджоли над медом.

Соломія була чарівною — кругленькі щічки, великі очі, — і всі хотіли її потримати. А Вікторія? Вона стояла осторонь, ніби невидима.

— Ба, а чому мама весь час із Соломією? — якось запитала вона, коли ми гуляли в парку.

Я присіла біля неї на лавку, обняла.

— Мамі зараз важко, сонечко. Маленька Соломія потребує багато уваги, але мама тебе дуже любить.

Вікторія кивнула, але я бачила, як її очі наповнилися сумом. Відтоді я почала забирати її до себе частіше. Ми пекли печиво, дивилися мультфільми, гуляли. Я намагалася заповнити ту порожнечу, яку залишала Ірина.

— Ба, а давай зробимо браслет для мами? — запропонувала якось Вікторія, тримаючи в руках намистинки.

— Чудова ідея! — усміхнулася я. — Мама буде в захваті.

Але коли ми подарували браслет Ірині, вона лише кинула: «Дякую, Вікторіє, поклади його туди, на полицю». Її голос був холодним, і я помітила, як онука опустила голову.

Ірина змінилася. Вона стала дратівливою, різкою. Інколи я чула, як вона підвищує голос за дрібниці.

— Чому ти не прибрала свої іграшки? — гримнула вона одного разу. — Я ж просила! Ти що, не чуєш?

— Я прибрала, мамо, — тихо відповіла Вікторія, але Ірина вже пішла до Соломії, яка заплакала.

Роман не намагався  навіть втрутитися. Одного вечора, коли я була в них і попросила в нього:

— Романе, ти ж бачиш, що дівчинка сумує, — відповіла я. — Може, варто приділити їй більше уваги?

— Я Не розумію у чому справа? Ви собі навигадували. Мені взагалі ніколи. Самі розбирайтесь.

Я не могла цього слухати. Вікторія — ще дитина, їй потрібна материнська любов, а не байдужість. Я почала помічати, як онука змінюється. Вона перестала малювати, хоча раніше не випускала олівці з рук. Її оцінки в школі погіршилися, а вчителька казала, що дівчинка стала замкнутою.

— Олено Григорівно, Вікторія ні з ким не говорить на перервах, — розповіла мені класна керівниця. — Вона сидить сама, щось креслить у зошиті. Може, вдома щось не так?

Я лише зітхнула. Знала, що не так, але як це виправити? Я намагалася поговорити з Іриною.

— Доню, ти бачиш, що з Вікторією коїться? Вона сумує, їй потрібна твоя увага.

— Мамо, ти не розумієш, — різко відповіла Ірина. — Соломія маленька, вона весь час плаче. Я не встигаю! А Вікторія вже велика, хай сама розбирається.

— Ірино, вона ж твоя донька! — не витримала я. — Ти не можеш так її із нею вчиняти!

— Мамо, не лізь у моє життя! — відрізала вона. — Я знаю, як виховувати своїх дітей.

Ці слова мене приголомшили. Я завжди була близькою з донькою, ми ділилися всім. А тепер між нами наче стіна виросла. Але найгірше сталося, коли я почула, як Ірина мало не плачучи заявила доньці:

— Ти мені заважаєш. Іди кудись.

Того вечора я вирішила: так не може тривати. Я запросила Вікторію до себе на вихідні.

— Ба, а можна я залишуся в тебе довше? — запитала вона, коли ми пили чай.

— Звичайно, сонечко, — відповіла я, погладивши її по голові. — Ти можеш залишатися, скільки захочеш.

— А мама не буде сердитися?

Я не знала, що відповісти:

— Мама просто дуже зайнята. Але вона тебе любить, повір.

Вікторія кивнула, але я бачила, що вона не вірить. Тоді я вирішила поговорити з Романом ще раз.

— Романе, я хочу забрати Вікторію до себе на якийсь час, — сказала я. — Їй потрібна любов, якої вона зараз не отримує.

Він зітхнув, провів рукою по волоссю.

— Ви навигадували собі казна-чого. У нас все нормально.

— Але ж ти бачиш, що це не так! — наполягала я.

Я пішла до доньки. Сказала, що заберу онуку до себе на якийсь час, щоб їй було легше, але донька проти категорично. Сказала, щоу них все добре а я себе накручую чогось. Мовляв вони сім’я а я втручаюсь туди, куди втручатись не повинна зовсім.

Донька заявила мені, що старша донечка буде із ними і я не повинна більше приходити, раз підіймаю такі питання. Для неї вина тільки в мені, все.

Я не знаю, що буде далі. Може, Ірина опам’ятається, а може, мені доведеться відстоювати щастя онуки ще довго. Але я точно знаю: я не дозволю Вікторії відчувати себе непотрібною. Вона заслуговує на любов, і я дам їй усе, що в моїх силах.

Хібиа ж я не права у цій ситуації?

Головна картинка ілюстративна.