Вікторія Олександрівна відводила свою внучку Христинку в дитячий садок. Дівчинка всю дорогу вередувала й пхинькала, що не хоче йти в садочок, хай бабуся ще залишиться в них гостювати, з нею так цікаво, а її улюбленої виховательки не буде, бо в неї зробився великий животик, напевно, захворіла та йде в лікарню, а другої виховательки вона не знає.

Тож таку зарюмсану й привела в середню групу, щоправда, запізнившись на сніданок, бо прийшлось малу вередульку по дорозі вмовляти й обіцяти купити гарну ляльку.

Їх привітно зустріла нова вихователька. Внучка знов затягнула своє «не хооочу», але бабуся не стала умовляти, бо вихователька здалась її такою знайомою і зовнішністю, і манерою розмовляти, що Вікторія розгублено й безпорадно стала в дверях.

На щастя, виховательці  дуже швидко вдалося заспокоїти дівчинку.

– Ой, нарешті наша Христинка прийшла. А всі дітки так чекали. Все питали й питали мене: де наша Христя, чому з нами не снідає, з нею так цікаво гратися, ми її так любимо. Правда, діти?

– Тааак, – затягнув дитячий хор.

– А сніданок ми віднесли на кухню. Розігріти, Христинко, бо до обіду далеко?

– Не знаю, – втрутилася бабуся, – ми вдома трішки снідали. Як Христя скаже.

– Не хочу, – сказала дівчинка і побігла до гурту дітей.

Вікторія Олександрівна по дорозі додому намагалася згадати, коли, де вона могла бачити цю молоденьку виховательку. І враз пам’ять перенесла її на кілька десятків років назад, у невелику сільську школу, що в гірському селі на Прикарпатті.

Вона дивувалася сама собі, дивувалися її рідні й друзі: чому успішна спортсменка-фехтувальниця, випускниця Львівського інституту фізичної культури, покинула спорт, вийшла заміж за хлопця з факультету зимових видів спорту, що був родом із далекого карпатського села, і поїхала за ним.

Тим більше, що їй та її чоловікові пропонували, зважаючи на цікавий стан Вікторії, залишитися в інституті, так як була потреба у викладацьких кадрах.

Але ж ні, проміняла Львів на райцентр сусідньої області, інститутську кафедру на посаду вчительки фізкультури в сільській школі, до якої треба було добиратися по через раз то на автобусі, то пішки, так як транспорт часто ламався або не міг взимку взяти висоту села, назва якого свідчила сама за себе – Верхній Буковець.

Пані Вікторія вирішила побродити ще містом, де пролетіли, та ні, важко пройшли ті п’ять років подружнього життя з Володимиром. Він влаштувався на посаду викладача фізкультури в місцевий технікум, тому молодій сім’ї надали квартиру.

Тут народилася їхня донечка Мар’янка, яку вона віддала в садок «Квітка Карпат», що знаходився поблизу, та пішла влаштовуватися на роботу, бо дуже потрібні були гроші.

Володя не тільки не допомагав їй ні в чому, а й почав зраджувати. Про це вона почала підозрювати, коли прийшла в технікум пересвідчитися, чи справді незабаром може звільнитися місце вчителя фізкультури.

Чоловік, перестрівши дружину, почав запевнювати, що вже знайшовся претендент на цю вакансію, що жінок тут неохоче приймають, тим більше навіщо їм у колективі подружжя.

Сказати, що Вікторії не сподобалося її місце роботи – нічого не сказати. Село, щоправда, мальовниче, люди привітні, але школа…

На фоні добротних будинків селян вона виглядала, ніби привид із минулого століття: високі вузькі вікна, ганок…

Щоправда, декілька прибудованих до австрійського приміщення класів мали сучасніший вигляд. На спортзал уже гріх було скаржитись, але спортивний інвентар давно не поновлювався. Вікторії хотілося ридати.

Якби не діти, щирі, добрі, слухняні діти. Звісно, фізкультура – улюблений урок. Найбільше до душі їй припав випускний, 8-ий клас.

Там було більше дівчат. Якщо молодші учні бігли до неї, обіймали, горнулися, то старшокласники були більш стримані. Вона помітила, що хлопчики-підлітки в неї просто закохані, а дівчата, проводжаючи до зупинки, про все розпитували, довіряли свої таємниці, просили поради, запрошували піти в ліс по гриби.

Віка охоче розповідала про те, що вона майстер спорту, фехтувальниця на рапірах, показувала фотографії різних змагань, свої медалі.

Дівчата говорили їй, що вона дуже красива, хотіли бути схожими на неї. Молода вчителька розказувала, як харчуватися, щоб зберегти фігуру, скільки бігати, які вправи виконувати під час ранкової фіззарядки, словом, на роботі вона відпочивала душею, її любили, вона була потрібна, не те що вдома.

Віка з кожним днем все більше переконувалася, що серед того квітника студенток і молодих викладачок чоловік знайшов їй заміну. Можливо, розлучатися він ще не хоче, але його зради вона терпіти не буде.

Відверта розмова з чоловіком закінчилася згодою розійтися, як у морі кораблі. І ось Вікторія знову у рідному Львові, Мар’янка в садочку, а їй пощастило повернутися в свою Альма-матер, але вже іншому статусі – викладачки і тренерки.

За минулим не жаліла, воно їй подарувало донечку і гіркий, але корисний досвід щодо вміння розбиратися в людях. І все ж Віка час від часу згадувала про свій перший колектив, про школу, про улюблений клас, особливо про світлокосу, з глибокими темно-карими очима, ученицю Оксанку.

Дівчинка ніби була створена для великого спорту: струнка й гнучка, наполеглива й витривала, перша в усіх видах цієї навчальної дисципліни.

– Вікторіє Олександрівно, я мрію стати спортсменкою, як Ви, – зізналася дівчинка. – А фехтування мені найбільше подобається. Читаю багато про цей вид спорту.

– Люба Оксанко, щоб стати фехтувальницею, треба з десяти років тренуватися, – Віка намагалася опустити юну мрійницю з неба на землю, – у вашій районній спортивній школі навіть секції такої нема.

– Але ж принаймні стати вчителькою фізкультури або тренеркою я б могла? Куди потрібно вступати?

– Звичайно, Оксаночко, якщо не передумаєш. Ти така красуня, відмінниця, тобі б артисткою стати, але, головне, визначитися зі своїм бажанням і йти до своєї мрії, – відповіла вчителька, щоб заспокоїти улюблену ученицю. Вона згадала, як інспектор райвно читав їй лекцію з педагогіки про те, щоб ставитися до всіх учнів однаково, щоб не було улюбленців. Тож вона старанно приховувала своє ставлення до дівчинки, і тільки наодинці з нею могла відверто про все поговорити.

– Та я добре подумала, Вікторіє Олександрівно, – наполягала дівчинка на своєму, спорт – це краса, здоров’я, радість від перемог. От як мені рухатись в цьому напрямку, підкажіть, будь ласка.

– Добре було б тобі спочатку вступити у фізкультурний технікум. Я напишу рекомендацію. А як батьки ставляться до твого вибору?

– Мама хотіла б, щоб я вчилася на бухгалтера, тобто була поближче до дому і допомагала їй з дітьми, бо нас у сім’ї четверо, я найстарша і троє молодших братиків. Бачили б Ви, Вікторіє Олександрівно, як я привчаю їх робити зарядку, їздити на лижах, кататися на ковзанах. Вони мене слухаються більше, ніж маму, – похвалилася Оксана.

– А тато підтримує тебе в твоїй мрії?

– Ще не знаю. Мій тато – нафтовик, зараз він на вахті в Тюмені, чомусь затримується, вже майже два місяці не бачила його. Але знаю, що татко не буде проти. Він нам купує лижі, ковзани, м’ячі, обручі, словом, усе, що забажаємо.

– Я рада за твою сім’ю. Вірю в твоє спортивне майбутнє, надіюся, що вступиш в інститут, де я колись навчалася.

Приємні спогади про цю світлу дівчинку, з якою доля ще раз звела її через сім років змінилися неприємними, пов’язаними з її батьками. Оксанин тато, повернувшись додому й поговоривши з донькою, навідався до школи уточнити інформацію.

Свого часу він сам намагався вступити в Станіславський технікум фізичної культури, але не витримав конкурсу. Сім чоловік на місце – це вам не жарти.

Нормальне явище – батьки навідуються до школи, щоб поцікавитися успіхами своєї дитини. Але в цьому випадку тато-ловелас поклав око на гарненьку вчительку й почав підбивати до неї клинці: то зустріне після роботи й проводжає до автобусної зупинки, то їде в місто на тому ж автобусі й проводжає Вікторію додому, то пропонує зайти в кав’ярню…

Молодій жінці було абсолютно байдуже до знаків уваги цього одруженого чоловіка та батька учениці. Їй вистачало своїх переживань через постійні непорозуміння і суперечки із Володимиром. Тож різко поставила крапку в залицяннях чоловіка, але було вже запізно – хтось із односельців бачив, як він упадав біля вчительки і доніс його дружині.

Та прийшла до школи з’ясовувати стосунки з Вікторією, обіцяла поскаржитися в райвно і сказати її чоловіку про роман дружини. Ніякі запевнення, що все не так, її не переконували. Ніхто з колег не підтримав учительку, навпаки – в очах деяких побачила зловтіху.

Ранковий інцидент став останньою краплею в терпінні Вікторії. Після уроків ще встигла зайти в відділ освіти, щоб написати заяву на звільнення, незважаючи на те, що до закінчення навчального року залишилося два місяці.

Ввечері була важка розмова з Володею, а наступного дня Вікторія подала на розлучення, відмовившись навіть від аліментів. Знала, що її батьки тільки схвалять вчинок єдиної доньки.

Нитку спогадів жінка перервала біля магазину іграшок. Купивши обіцяну ляльку для внучки, Вікторія прийшла додому, розповіла доньці, що нова вихователька Христинки дуже нагадує їй колишню улюблену ученицю, а потім студентку їхнього інституту, попросила її розпитати виховательку, хто її мама, а сама стала збиратися в дорогу.

Ввечері поїзд «Рахів – Львів» мчатиме з нею до рідного міста, а вона знову полине в свої спогади.

Вікторія Олександрівна й припустити не могла, що їй ще прийдеться їздити за цим маршрутом. Понад двадцять років тому, повертаючись із маленькою донечкою до рідного дому цим же поїздом, вона думала, що покидає ці мальовничі краєвиди назавжди, покидає без жалю, бо не зазнала тут щастя. Але волею долі тут опинилася її донька.

Закінчивши університет і вийшовши заміж за однокурсника, Мар’яна подалася за чоловіком у край, де народився, жив і працював її тато, народила донечку та водила її в дитсадок, куди двадцять років тому водила її вона.

Зустрітися з татом Мар’яна не бажала. В дитинстві дідусь і бабуся огорнула внучку такою турботою і ласкою, що дівчинка ніколи не запитала; де її тато, хто її тато. Якби запитала, вона нізащо не паплюжила б його – таке виховання.

Віддаляючись від міста, жінка віддаляла і спогади, пов’язані з ним, але прийшли в інші. Працюючи в інституті, Вікторія якось випадково побачила серед студенток знайоме обличчя.

– Оксана?

– Вікторіє Олександрівно, ви тут працюєте? А я вчуся. Вже на другому курсі, на факультеті педагогічної освіти, – схвильовано говорила дівчина. – Ви так несподівано залишили школу. Мені так вас не вистачало.

– Дівчинко моя, я також усе думала про тебе. Розповідай, як у тебе все склалося.

– Як і задумала: переконала батьків, що хочу в фізкультурний, закінчила його з червоним дипломом, тому легко вступила у Львівський, обрала лижний спорт.

– Молодець. Я пишаюся тобою.

– А я вдячна вам за мій вибір.

Непомітно пролетіло понад два десятки років. Зв’язок з Оксаною втратився. Вікторія знала, що вона поїхала на змагання в Австрію, але звідти не повернулася разом з іншими спортсменами-лижниками. Ніби вийшла заміж.

Наступного дня зателефонувала Мар’яна. Вона поговорила з новою вихователькою Христинки – Соломією Ігорівною – донькою Оксани, родом із Верхнього Буковця. Дівчина розповіла, що батьки проживають в Одесі, а вона закінчила педінститут і отримала направлення на Прикарпаття, звідки родом мама. Їй тут дуже подобається. І до бабусі з дідусем близько.

– Так, світ тісний, а земля кругла, – подумала Вікторія, – але, головне, щоб у всіх все було добре.

Автор: Марія.