Сьогодні вранці я вийшла на терасу з горнятком запашної кави, насолоджуючись тишею нашого чудового маєтку. Наш будинок, що стоїть серед соснового лісу неподалік чистого озера, був моєю фортецею. Мій чоловік, Артем, щойно виїхав у справах. Я прокручувала в голові список завдань на день, коли мою увагу привернув рішучий стукіт у хвіртку.

За нею стояла Галина Петрівна, Артемова тітка. На її обличчі була та особлива суміш лестощів і вимогливості, яку я навчилася розпізнавати за кілометр. Вона тримала велику сумку і миттєво перейшла до суті.

— Вікторіє, сонечко, ти ж розумієш, як мені зараз непросто, — почала вона своїм звичним медовим тоном, дивлячись мені прямо у вічі, — я прийшла подивитися, чи є якісь залишки з учорашньої партії м’ясних делікатесів. Щось таке, що не встигли відправити у ресторани. Мені ж треба чимось своїх пригостити, а ти ж знаєш, яка зараз ціна на ринку.

Я глибоко вдихнула прохолодне повітря. Моя витримка, що була викувана роками роботи в сімейному бізнесі, дала тріщину.

— Галина Петрівна, я чудово розумію, — мій голос звучав спокійно, але з металевими нотками, — але ми вже багато разів обговорювали: м’ясний бізнес Артема — це не благодійна лавка, а справа, яка потребує чималих вкладень і постійної уваги. Артем завжди йде вам назустріч, дозволяючи купувати продукцію за… мінімальною ціною. Він робить це з поваги до сімейних зв’язків.

Тітка, немов не чуючи мене, підсунулася ближче до хвіртки. Її масляні очі потемніли від роздратування, хоча вона намагалася зберегти посмішку.

— Міні-мальною ціною? Люба, ти ж знаєш, що я майже як друга мати для Артема! А той маєток, що лишився від його батьків… Це ж, по суті, родинне надбання! Тимчасово ним розпоряджалася я, але нічого ж не пропало! Я вклала ті кошти у важливі й необхідні речі. Артем сам про це говорив, і він нічого не має проти, якщо я візьму свіженького філе за символічну подяку. А ви, молоді, все одно купаєтеся в розкоші. З одного вашого щоденного обороту можна прожити мені цілий місяць!

Моє обличчя не здригнулося. Я подивилася їй прямо в очі, не дозволяючи опустити погляд.

— Родинне надбання, Галина Петрівна, чи просто спадщина, як ви його називаєте, перейшло до рук Артема, коли він був лише сімнадцятирічним юнаком, — я ледь підвищила голос, — і на той момент ви були його офіційним опікуном. Ви продали його єдине майно, отримавши значну суму, і пообіцяли піклуватися про нього і допомагати. Але замість цього Артем був змушений піти працювати слюсарем, аби мати змогу винаймати кімнату, доки в його руках не з’явилася та значна сума! І ви називаєте це «нічого не пропало»? Ви досі вважаєте, що наш сьогоднішній добробут — це ваш обов’язок, і ви маєте право на «символічну подяку»?

Я замовкла, дозволяючи тиші прогриміти. Тітка Галина зашарілася, але швидко знайшла контраргумент.

— Ох, Вікторіє, яка ти недобра! Хіба ж ти не знаєш, що батьки Артема були моїми найближчими людьми? Я завжди бажала йому тільки добра! А ти налаштовуєш його проти рідні. Бачиш, яке життя? Я ж не прошу всього, тільки трохи підтримки.

Я усміхнулася, але ця усмішка не дісталася очей.

— Звичайно, Галина Петрівна. Ви справді бажаєте йому добра. Настільки, що він сам добився всього, що має, починаючи з нуля. А підтримку ми готові надавати, як і всім іншим родичам, за тією ж мінімальною ціною, що покриває лише наші витрати. Якщо ви згодні, я зателефоную на склад, і вам підготують замовлення.

Тітка була розбита, але переможеною не виглядала. Вона зціпила зуби й, поправивши сумку, прошипіла:

— Добре, сонечко. Подзвони. Але щоб найсвіжіше! І щоб, як завжди, відбірне філе!

Вона розвернулася і, важко ступаючи, попрямувала до своєї машини, а я, втомлена цим ранковим виступом, повернулася до дому, відчуваючи, як щось всередині мене знову напружилося. Наша історія успіху була довгою і складною, і такі моменти чітко нагадували про те, звідки ми почали.

Мене звати Вікторія, і ми з Артемом одружені вже майже десять років. Нашій донечці Марічці — вісім, а синочку Дем’яну — п’ять. Ми живемо за містом, у будинку, який Артем збудував, продумавши кожну деталь. З вікон відкривається краєвид на гай і блискучу стрічку річки — саме те місце, де хочеться виховувати дітей. Цього всього ми досягли власною працею, почавши наш шлях із малого: зі студентського гуртожитку.

Я тоді була студенткою економічного факультету, поглинута конспектами та теоріями. Артем, мій майбутній чоловік, працював у тому ж інституті слюсарем-ремонтником.

Його обов’язком було підтримувати лад у всьому обширному господарстві: від гуртожиткових кранів до інститутських систем. Крім того, він встигав брати нічні чергування, працюючи охоронцем.

Наше знайомство було таким же буденним, як і місце, де ми жили. Якось у моїй кімнаті зламалася дверна ручка. Сусідка викликала майстра, і так на порозі з’явився Артем: високий, зосереджений, із завжди злегка забрудненими роботою руками. Спочатку наші стосунки розвивалися повільно. Була взаємна симпатія, я це відчувала, але він поводився стримано. Причина була очевидна — гроші, чи точніше, їхня відсутність.

— Віка, я не можу тебе запросити на каву, — сказав він якось, коли ми разом сиділи на лавці біля гуртожитку, — я не можу дозволити собі ресторан, чи театр, чи купити тобі букет таких шикарних троянд, як на тому квітковому базарі. Ти заслуговуєш на краще.

Я лише потиснула плечима й усміхнулася:

— Артеме, ти не маєш мені нічого доводити. Студентське життя не передбачає бенкетів, і мені це не потрібно. Головне, що ми можемо поговорити, а кава, я можу зварити її в турці, і вона буде смачніша за будь-яку ресторанну.

Наші кімнати знаходилися одна над одною, і спільне проживання в гуртожитку поступово зблизило нас. Ми почали зустрічатися, обговорюючи наші плани на майбутнє. Ми швидко зрозуміли, що наше фінансове становище — це лише тимчасова перешкода, а не вирок.

— Бачиш, Віка, — казав він, дивлячись мені у вічі, — якщо ми хочемо чогось досягти, ми не можемо сидіти й чекати. Усе, що ми матимемо, буде тільки нашим і здобутим чесною працею. Усе в наших руках.

Цей його ентузіазм був заразливим.

Якось, коли я навчалася на третьому курсі, Артемові зателефонував його давній знайомий із села.

— Артеме, є робота! — пролунав гучний голос у трубці, — Привезли свіже м’ясо, треба допомогти продати на ринку, розібратися з фасуванням. Плачу добре!

Артем погодився, і наступні вихідні він провів, як справжній торговець: цілий день він розвантажував, фасував і допомагав продавати. У неділю ввечері він повернувся змучений, але з сяючими очима.

— Віко, ти не повіриш, — він поставив на стіл великий пакет із відбірною яловичиною, — я сьогодні не тільки добре заробив, але й отримав цінний досвід. А знайомий запропонував мені займатися цим постійно. Розповів усі деталі.

Ми з дівчатами приготували вечерю — це був справжній бенкет. За столом ми обговорювали перспективи, і Артем прийняв рішення: він спробує. Спочатку він поєднував роботу слюсарем із торгівлею. Він продавав невеликі партії, але його справи швидко пішли вгору.

— Я не можу більше сидіти у цьому гуртожитку, — сказав він одного разу, — я маю більше вільного часу для бізнесу. Я знайшов однокімнатну квартиру і звільняюся з посади слюсаря. Це ризик, але ми повинні його прийняти.

Через два місяці я переїхала до нього. Ми жили як справжня родина. Артем поглиблював свої знання в торгівлі м’ясом, дізнаючись усі тонкощі постачання та реалізації. Я ж наполегливо працювала, готуючись до захисту диплома економіста.

— Артеме, ми повинні все оформити належним чином, — говорила я, розбираючись у паперах, — щоб наш бізнес був прозорим і законним. Я тобі допоможу з усією цією паперовою тяганиною.

Коли я нарешті отримала диплом, ми поїхали до моїх батьків. Вони знали, що ми разом, але звістка про одруження стала для них приємним сюрпризом. Батько з мамою дали своє благословення, і незабаром ми відгуляли наше скромне, але щасливе весілля.

Життя в орендованій квартирі було не тільки тісним, але й досить накладним. Щомісячні платежі «кусалися», і ми постійно говорили про власне житло. Якось у розмові про наші плани я дізналася від Артема про його сумну історію.

— Віка, ти знаєш, — він опустив очі, — у мене був дім. Спадщина від батьків. Але коли я був ще зовсім молодий, моя рідна тітка, Галина Петрівна, яка була моїм опікуном, вирішила все по-своєму. Вона продала все, пообіцявши мені всіляку допомогу. Сказала, що ці гроші підуть на моє майбутнє.

— І що? — я насторожилася.

— А нічого, — гірко усміхнувся Артем, — вона зробила капітальний ремонт у своїй квартирі, придбала новий автомобіль, а мені сказала: «Ти вже дорослий. Заробляй сам на прожиття». Ось так я і опинився в гуртожитку, працюючи слюсарем, аби мати хоч якусь копійку.

Ця історія, повна несправедливості, лише зміцнила наше спільне рішення: ми повинні мати своє житло, де ніхто не зможе нас обдурити.

— Добре, Артеме, — сказала я рішуче, — ми працюватимемо вдвічі більше. Ми розширимо нашу справу.

Згодом взяли кредит у надійному банку. Цієї суми вистачило на відкриття двох нових точок на ринку. Артем збільшив закупівлі й найняв перших реалізаторів.

Він займався постачальниками та логістикою. Я ж взяла на себе всю бухгалтерію, роботу з документами та, найголовніше, із численними контролюючими органами.

Це була виснажлива робота, постійна напруга. Кожен перевіряючий прагнув знайти найменший недолік, аби отримати «подарунок» в обмін на лояльність.

Ми працювали без вихідних, але наша віддача давала плоди. Я активно шукала нові шляхи збуту і знайшла вільну нішу: нову мережу престижних ресторанів.

— Артеме, вони вимагають найвищої якості та стабільності, — доповідала я йому після зустрічі, — але й ціна, яку вони готові платити за постійні постачання, цілком відповідає нашим зусиллям. Це наш шанс!

За роки ми змогли придбати свою першу, двокімнатну квартиру. І незабаром у ній залунав перший дитячий сміх: народилася наша доня.

Час ішов, і наш бізнес ріс. Торгові точки перетворилися на невеличкі магазини, штат співробітників збільшився. Ми з Артемом контролювали лише організаційні питання, але досвід перших років допомагав нам ефективно керувати процесом.

Коли я чекала на другу дитину, ми зрозуміли, що двох кімнат нам буде мало.

— Треба розширюватися, — вирішив Артем, — ми продамо цю квартиру, чи здамо її. Купимо просторішу.

Ми купили трикімнатну квартиру, а стару здали в оренду. Але через кілька років відчули, що міський галас нас втомлює. Ми обидва мріяли про природу, про свіже повітря для дітей. Так ми переїхали до заміського будинку, де й живемо зараз.

Чутки про Артема, як про успішного керівника власної справи, швидко поширилися серед його родичів. І тут почалося. До нас потяглася низка «прохачів». Вони приїздили, нагадуючи Артемові про давно забуті картини дитинства: як вони його тримали на руках, як тісно дружили з його батьками.

— Племінничку, як же я рада твоїм успіхам! — щебетала Галина Петрівна, коли вперше приїхала до нас у гості, — Ти ж у мене такий розумний! А я ж стільки сил вклала в тебе після того, як не стало твоїх батьків!

Слухати ці манірні, солодкуваті промови було неприємно, але Артем, незважаючи на все, намагався нікому з рідні не відмовляти, дозволяючи купувати нашу продукцію за мінімальною ціною, лише покриваючи собівартість.

Я намагалася уникати спілкування з Галиною Петрівною. Вона чудово це бачила, але бажання заощадити було сильнішим за її совість.

Якось я не витримала й поговорила з Артемом.

— Ти розумієш, що вона зробила? — запитала я його, — Вона фактично привласнила твою спадщину, а тепер приходить і набиває свої сумки. Вона ж все перепродує серед знайомих. Ще й збагачується за твій рахунок. Це така зухвалість!

Артем добродушно махнув рукою.

— Віко, не переймайся. Ми не збідніємо. Нехай їсть. Вона все ж таки тітка. Це єдиний спосіб, яким вона може компенсувати свою провину, хоча й не усвідомлює цього.

Звичайно, ми не збідніємо. Але щоразу, коли я бачу цю жінку на горизонті, я відчуваю, як наша довга і важка дорога до успіху відбивається у її масляних очах.

От цікаво, у таких людей хоч крапля совісті є? Не соромно так вчинити і приходити знову?

Головна картинка ілюстративна.