Мені п’ятдесят один рік, і я ніколи не мала проблем із чоловічою увагою. Я завжди була стрункою, доглянутою, знала, як себе подати. Але, на жаль, до свого шостого десятка я прийшла без постійного супутника життя.

Просто я надто ретельно обирала, вважаючи, що заслуговую на найкраще, і тому залишилася сама. Моя найкраща подруга, Лариса, з якою ми знайомі ще зі студентських років, нещодавно відсвяткувала п’ятдесятиріччя і, як і раніше, займала місце головного критика у моєму житті.

Учора ввечері я чекала Дмитра. Це було моє перше справді серйозне побачення за останні кілька років. Дмитро — на пенсії, людина зі статусом. Я була впевнена: він Той Самий.

Я витратила майже весь день на підготовку. Ідеальний макіяж, нова елегантна сукня, зачіска, яка вимагала годин роботи. Я була впевнена, що моя зовнішність вирішує абсолютно все.

Дзвінок у двері. Серце моє прискорено забилося. Я впустила його.

— Дмитре, ти прийшов! — мій голос звучав тепло і радісно.

Він зайшов у передпокій. Це був високий, підтягнутий чоловік із проникливим поглядом. Але замість того, щоб обійняти мене чи зробити комплімент моїй сукні, його погляд буквально “застряг” на стінах.

— Добрий вечір, Вікторіє, — він заговорив, і його голос звучав офіційно, майже по-командирськи. — Я вражений. Але скажи мені, будь ласка, як ти тут живеш?

— Що ти маєш на увазі? — я відчула, як внутрішній холодок повзе моїм тілом.

— Я про твій передпокій, — він повільно озирнувся, оглядаючи старі, потерті шпалери, які трималися на чесному слові, і потемнілий паркет. — Відверто кажучи, тут досить занедбано.

Я проігнорувала його зауваження, намагаючись перевести увагу.

— Дмитре, ходімо, я проведу тебе до вітальні, а потім ми підемо на кухню. Я приготувала чудову вечерю!

На кухні ситуація стала ще гострішою. Кухня була для мене болючим місцем. Старий гарнітур, який пам’ятав ще моє студентство, обдерті кути, облізла плитка. Я завжди казала, що кухня — це не головне.

Дмитро зайшов і почав повільно крутити головою, розглядаючи мої стіни з такою ретельністю, ніби прийшов оцінювати не мене, а мій будинок. Його погляд зупинився на ділянці, де шпалери відійшли від стіни.

— Вікторіє, ти пробач, але як людина, яка звикла до порядку, я просто не можу цього зрозуміти. Ти — така елегантна, витончена жінка. Ти витрачаєш багато зусиль на свій зовнішній вигляд, але твоє житло, воно виглядає так, ніби його не торкалася рука господаря багато-багато років. Це дуже дивно. Мені здається, це говорить про тебе більше, ніж твій дорогий парфум.

Я відчула, як мій внутрішній гнів злетів до неба. Мрії про наше спільне майбутнє, про його високий статус — усе розсипалося на шматки через якусь облізлу шпалеру!

— Отже, тобі потрібна не жінка, Дмитре! — я підвищила голос, і він зірвався на ображений фальцет, — Тобі потрібна ідеальна квартира з євроремонтом! Ти прийшов не на побачення, а на інспекцію житла!

Він спокійно подивився мені у вічі.

— Вікторіє, я шукаю партнерку, з якою зможу розділити життя. А життя — це не лише блискучий фасад. Це ще й затишок, і порядок. І якщо ти не можеш подбати про простір, де живеш, що ти зможеш дати мені?

— Геть! — я вказала рукою на двері, не в змозі більше стримувати своє розчарування. — Ти зруйнував мої мрії своєю зацикленістю на старих стінах! Я думала, ти — справжній чоловік!

Він мовчки, з абсолютно незворушним обличчям, вийшов. А я залишилася на кухні, дивлячись на старі шпалери і відчуваючи, як мене поглинає образа.

Я одразу ж зателефонувала Ларисі.

— Ти уявляєш! — кричала я в трубку, — Він переступив поріг, глянув на мій передпокій і одразу запитав, як я тут живу! А на кухні крутив головою, розглядаючи шпалери, ніби прийшов оцінити не мене, а квартиру! Я його вигнала! Видно, йому потрібна не я, а бездоганна оселя!

На іншому кінці дроту запала тиша. А потім пролунав спокійний, але різкий голос Лариси.

— А що ти хотіла, Віко? Ти привела чоловіка у свій сарай, я ж тебе попереджала! Займися нарешті квартирою! Мені самій у тебе на кухні страшно сидіти, а тут — такий завидний залицяльник!

Звісно, я образилася на Ларису. Але вона була моєю найкращою подругою, і я знала, що вона єдина, хто скаже мені неприємну правду в очі.

Наше знайомство з Ларисою почалося ще на першому курсі інституту. Вона завжди була моєю протилежністю: практична, ґрунтовна, завжди тверезо оцінювала ситуацію. Я ж жила емоціями, мріями та блиском.

— Віко, ти просто неймовірна, — казала вона мені, коли ми, двадцятирічні студентки, сиділи в кафе, — ти вмієш так подати себе, що чоловіки божеволіють. Але ти надто перебираєш. Ти вимагаєш від них ідеалу.

— Я заслуговую на ідеал, Ларисо, — відповідала я, — навіщо мені погоджуватися на менше?

І справді, моє особисте життя було насиченим. Були цікаві залицяльники, були серйозні стосунки, але щоразу я знаходила причину, аби розірвати зв’язок: цей недостатньо статутний, той не має високих амбіцій, інший занадто простий. Я вірила, що мій ідеал ще попереду.

Я завжди приділяла надмірну увагу своїй зовнішності. Це була моя броня і моя зброя. Косметологи, стилісти, дорогий одяг — на це я не шкодувала ані сил, ані значних сум.

— Віко, ти знову купила третю пару дизайнерських туфель! — якось обурилася Лариса, побачивши черговий мій трофей, — А твій кран у квартирі протікає вже третій місяць! Чому ти не відремонтуєш його?

— Ой, Ларисо, перестань, — відмахувалася я, — ремонт — це так нудно і брудно. А кран не протікає постійно. Я краще витрачу гроші на абонемент у спортивний клуб, щоб мати бездоганну фігуру. Краса вирішує все.

На це Лариса лише хитала головою. Вона була справжньою господинею: її невелика квартира завжди сяяла, вона сама щороку робила косметичний ремонт, і хоч її зовнішність була простішою за мою, вона випромінювала спокій та ґрунтовність.

Останні роки я жила у квартирі, успадкованій від бабусі. Це була простора, добре розташована нерухомість, але вона не бачила повноцінного ремонту вже кілька десятків років.

Для мене це було неважливо. Я казала, що це “вінтаж” і “історичний шарм”. Насправді, мені було просто шкода витрачати мої значні накопичення на щось настільки “буденне”.

Коли я познайомилася з Дмитром, я була впевнена: це той самий чоловік, якого я так довго чекала. Статусний, звиклий до дисципліни і порядку.

— Я знайшла його, Ларисо! — зателефонувала я їй наступного дня після нашого першого знайомства, — Він керував великим підприємством. Він такий серйозний, такий надійний!

— Вітаю, люба, — щиро відповіла Лариса, — але ти впевнена, що він оцінить твої вінтажні шпалери?

— Ларисо, ти знову за своє! — розсердилася я. — Він оцінить мене. Хіба ти не розумієш, що в мої п’ятдесят я виглядаю краще за багатьох тридцятирічних? Краса — це перше, що привертає увагу. А квартира, це другорядне.

Коли я розповіла Ларисі про заплановане побачення у мене вдома, вона була категоричною.

— Віко, ти не маєш права вести його туди! Ти хоч побілила б стелю! У тебе на кухні — справжній жах! Цей чоловік, напевно, звик до ідеальної чистоти. Не злякай його своєю відсутністю господарності.

— Ларисо, не перебільшуй! — я була рішуче налаштована на ігнорування її порад. — Краса вирішує все. А Дмитро — це доля!

І ось результат. Його реакція на мій передпокій, на обдерту кухню — це був справжній шок для мене. Я була настільки поглинута своїм виглядом, що зовсім забула про “пакет”, який ішов разом зі мною.

Після нашої розмови, коли я повісила слухавку, я залишилася сама, у повній тиші. Я озирнулася навколо. Справді. Кухня виглядала жахливо. Старий лінолеум мав неприємний вигляд, на стінах виднілися сліди плісняви від давніх протікань.

Я зізналася собі: Лариса має рацію.

— Яка ж я дурна! — прошепотіла я в порожнечу. — Я думала, що блиск моєї сукні та моєї посмішки засліпить йому очі.

Наступного дня я сама зателефонувала Ларисі.

— Ти мала рацію, — тихо сказала я.

— Я знаю, люба, — відповіла подруга. — То що тепер?

— Я більше не хочу, щоб хтось звинувачував мене в тому, що я живу в “сараї”! — моя рішучість повернулася. — Я хочу, щоб мій дім відповідав моєму статусу. Я хочу, щоб, коли чоловік переступить поріг, він сказав: “Вау!” А не: “Як ти тут живеш?”

Моя рішучість була остаточною. Я взяла відпустку. Я найняла найкращих спеціалістів. І я розпочала капітальний ремонт. Не косметичний, а повноцінний, із заміною всіх комунікацій, підлоги, сантехніки, вікон.

Лариса була моєю правою рукою. Вона допомагала мені обирати матеріали, контролювала будівельників, давала практичні поради.

— Віко, ти подивися, як тут чисто! — сказала вона одного разу, коли ми обирали плитку для ванної кімнати.

— Я навіть не думала, що це так виснажливо, — зітхнула я, — але, Ларисо, я відчуваю, що це правильно. Це як внутрішнє очищення.

Ремонт забрав значну частину моїх накопичень. Я продала деякі дорогі прикраси, щоб покрити всі витрати. Але я робила це з радістю. Я міняла не лише шпалери, я міняла своє ставлення до життя.

Я зрозуміла: будинок — це відображення внутрішнього світу. Якщо навколо тебе хаос, то і в душі хаос, навіть якщо ти ідеально виглядаєш.

Через п’ять місяців мій будинок було не впізнати. Світлі стіни, нова підлога, сучасна кухня, яка сяяла від чистоти. Я стояла посеред своєї нової вітальні і відчувала справжнє задоволення.

— Віко, тепер ти справді Королева, — сказала Лариса, оглядаючи результат нашої праці. — Твій дім — це тепер твоя гордість.

— Дякую, Ларисо, — я обійняла її. — Без тебе я б ніколи не наважилася.

Я знову почала зустрічатися з чоловіками. Я була спокійна і впевнена. Моя зовнішність, як і раніше, була бездоганною, але тепер вона була підкріплена моїм затишним, доглянутим домом.

Якось я зустріла чоловіка, який став моїм постійним супутником. Його звали Олег. Він був інженером, дуже уважним і спокійним. На нашому другому побаченні, коли він переступив поріг моєї відремонтованої квартири, він не став озиратися. Він просто посміхнувся.

— Вікторіє, — сказав він, — у тебе тут так затишно і тепло. Справжнє гніздечко.

Ці слова були для мене цінніші за всі компліменти моїй сукні. Я зрозуміла: краса не вирішує все. Краса — це лише запрошення. А затишок і ґрунтовність — це те, що змушує чоловіка залишитися.

Ми з Олегом не поспішали. Ми насолоджувалися нашими вечорами, готували на моїй новій кухні, і я вперше відчула справжній спокій.

Іноді я згадую Дмитра, який так цинічно розгромив мої мрії у передпокої. Я не злюся на нього. Я вдячна йому. Він показав мені те, чого не могла показати навіть найкраща подруга: що інколи, щоб знайти своє щастя, треба не лише пофарбувати губи, але й відремонтувати фундамент свого життя.

Я нарешті знайшла свій спокій. А все почалося з однієї обдертої шпалери.

Головна картинка ілюстративна.