Зустрілися з давнім знайомим Миколою. Розговорилися. Запитую, як там його брат Віктор поживає в сусідньому селі? Він на мить розгубився, опустив очі, ніяково усміхнувся. Утім, почав неквапом свою сумну історію.
А вона така, ніби з різних куточків України списана: тільки заміни Миколу на Михайла чи Григорія — вже й почуєш: «І в нашім селі таке було…»
Словом, жила собі в селі жінка. Мала двох синів. Старший, Віктор, не далеко від рідного дому відбився — мешкав із родиною в сусідньому селі, кілометрів за десять. Молодший, Микола, «вибився в люди» — працював у обласному центрі, там і квартиру мав, і сім’ю.
Не забували матір — приїздили часто, допомагали по господарству.
— Та якось я через необережне поводження з «болгаркою» тpaвмувався, — мов сповідується мені Микола. — Проходив різні процедури. Тож тривалий час не міг їздити в село. Пальці і нині не хочуть згинатися, маю третю групу. Тільки попустила болячка, знов почав навідувати маму, допомагав чим міг. Доводив до ладу батьківське подвір’я…
Коли мама занедужала, пропонував переїхати до мене у Житомир. Відмовилася: нікуди зі своєї хати не поїду! Та й Вітя тут недалеко — у разі чого під’їде швидко…
Біда прийшла до братів несподівано. Відійшла за обрій матуся. Гopе невимовне.
Попрощалися. Попросили сусідів наглядати за хатою. Собаку і кицьку віддали в надійні руки — негоже ж кинути напризволяще. Господарство перевіз до себе Віктор. Та й роз’їхалися сини по домівках.
Через півроку зустрілися на проводах. Усе село зібралося пом’янути. Прийшов і Микола до дорогих мoгил: на батьковій — пам’ятник із портретом на чорному камені. Мамина мoгила ще свіжа.
Тут і братова родина підійшла. Бачить молодший: старший брат чимось дуже заклопотаний. Усе приглядається: то ближче підійде до пам’ятника, то обійде навколо… «Хочу пам’ятник замінити, — врешті обізвався до Миколи, — поставити спільний на обидві мoгили…». «А навіщо ж одному це робити? — спитав той. — І я можу приєднатися до цього…»
Вікторове обличчя враз залилося густим рум’янцем. Він відвів погляд, потім глянув на свою дружину і мовив: «Чого ж ти будеш ставити пам’ятник, Колю, якщо мама на мене переписала хату і земельний пай? Я ж по совісті все хочу зробити…»
Миколі аж дух перехопило. Та за якусь мить узяв себе в руки і сказав: «Ми ж із тобою рідні брати, Вікторе, і нас тільки двоє. Хіба ж я безбатченко? Як ти зміг тихцем переконати маму, щоб переписала все на тебе? По совісті мало б бути все навпіл…».
Віктор мовчки вислухав. Тоді різко повернувся і хутко пішов із клaдoвища. За ним — і його родина…
Відтоді брати стали чужі. Молодший у душі носить образу і на старшого брата, і на матір. Старший переконаний, що нічого поганого не зробив, — така була неньчина воля.
Микола, коли буває в селі, на розпитування цікавих відказує: «До суду звертатися не буду. Бог братові суддя».
Та є ще й людський суд. Одні співчувають Миколі. Бач, покійна зі старшим сином обділила молодшого. Наче й не рідний їм. Видно, більше любила первістка… Інші не бачать за Віктором жодного гріха. Мовляв, мати знала, що робила. Може, Микола чимось завинив перед нею?
Ось така історія. Могла б статися деінде. Бо повсюди, доживаючи віку, літні люди постають перед дилемою: «На кого переписати своє обійстя, земельний пай?». Не помилитися б. Ні батькам, ні дітям.
За матеріалами – Вербиченька.
Автор – Петро Градовський. Житомирська область.
Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!
Заголовок, головне фото, текстові зміни. – редакція Інтермаріум.
Фото – pixabay .
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
