fbpx
Дозвілля
Він був усім у моєму житті. Лише згодом я зрозуміла, настільки руйнівне це було почуття

Він був усім у моєму житті. Лише згодом я зрозуміла, настільки руйнівне це було почуття. Він був для мене наче бог. І Бог, тоді ще незнаний і далекий для мене, дав мені шанс зрозуміти своє засліплення і вирватися з його полону. Та минули роки, поки я усвідомила, що нічого в нашому житті не стається з нами випадково, і все має свій сенс.

Одного дня я довідалася, що в Богдана, з яким ми зустрічалися 4 роки, я не єдина. Найбільше, що мене вразило – та, інша, також називається Люба. Я сприйняла це як крах усіх моїх мрій, крах мого майбутнього. Я відчувала цілковите фізичне й емоційне виснаження, мені не хотілося жити, у моєму серці була пустка, і ніщо не могло заповнити її. А він… Він навіть не вважав за потрібне щось пояснювати мені. Він уникав і розмов, і зустрічей.

Закінчувалося літо, мені треба було їхати до Львова на навчання, а я блукала вулицями Івано-Франківська у надії зустріти його і почути: “Це неправда. Ти в мене єдина. І мене більше ніхто не потрібен”. Марно…

Львів видався мені, як ніколи, чужим і байду­жим. Такою самотньою і спустошеною я ще не почувалася ніколи. Храм, у який зайшла по до­розі додому, здавався холодним і непривітним, тихі слова священика ледь долітали до нечислен­них парохіян. Я вже була попрямувала до вихо­ду, але почуті слова отця змусили зупинитися.

“Нам інколи здається, що Бог незворушно споглядає на наші стpaждання, розчарування й невдачі, і йому байдуже до них. Це не так. Ісус Христос також пізнав сум, втрату, зраду. Він, як ніхто, розуміє нас, Він, як ніхто, знає, що насправді нам потрібно, і тільки Він може зцілити наші рaни. Лише довіртеся Йому. І пам’ятайте: те, що ми сприймаємо як важкі проблеми і ви­пробування, може виявитися для нас неочікува­ним даром, новими можливостями”.

Це були перші слова за останні кілька тижнів, що торкнулися мого холодного й збайдужілого серця і трохи зігріли його.

Вийшовши з храму, раптом зауважила, який гарний літній день надворі. А незабаром почнеться осінь – моя улюблена пора. “Осінь! А цієї восени могло бути моє весілля”, – майнула думка, і непрохані сльози набігли на очі.

На квартирі, яку ми, троє студенток, вина­ймали, чекала нова неприємна несподіванка: господар без попередження сказав вибирати­ся геть.

Перспектива опинитися на вулиці мовби пробудила мене зі сну апатичності й байдужості. Треба шукати житло. У записнику – купа телефонів і адрес, але ніхто ні чим допомогти не може. Хіба що…

Рік тому, коли я була закохана й щаслива, на очі цілком випадково натрапило газетне оголошення. Спокійний, сором’язливий, любить музику, книги. Якраз для моєї сестри, а то вона геть світу не бачить за своїм навчанням і роботою у монастирській бібліотеці. Відгукнулася. Я, мовляв, щаслива, хотілось, аби й сестра також зустріла своє щастя. Відповідь не забарилася. Акуратний почерк, вдумливий, симпатичний лист. Він – учитель, сестра – катехитка, як і моя Мар’яна. Та сестра не втішилася, навпаки – роз­сердилися. Вона не потребує таких знайомств, тим паче без її відома!

Так ця історія закінчилася, навіть не розпо­чавшись. І я вже встигла забути про неї, але адреса й телефон в записнику нагадала, що цей учитель писав, що живе з батьками у передмісті, а його сестра-катехитка – у Львові. Це геть не­зручно й нахабно звертатися у такому випадку за допомогою (враховуючи передісторію нашо­го знайомства), але ж просто неба залишатися ще незручніше! І я, відкинувши вагання, зателе­фонувала. Дуже перепрошуючи, змалювала без­вихідь свого становища. “Мені б лише на кіль­ка днів десь зупинитися, поки не знайду нове житло, якби сестра погодилася, я була б дуже вдячна”.

У сестри виявилися квартиранти, а ось в Юрка (так називався вчитель) – вільний другий поверх.

Я з радості погодилася, навіть не подумавши про двозначність, з якою Юрко може сприйняти мою появу. Я й у думці не мала тоді зав’язувати нові знайомства. За кілька днів вирішу свою житлову проблему, і переїду.

На сільській зупинці мене зустрів не Юрко, а… його мама.

– Юрко в школі. Попросив мене зустріти.

За 10 хвилин, що ми йшли від зупинки, я ко­ротко розповіла, нічого не приховуючи, про те, чому змушена була звернутися до них по допо­могу.

Удома, метушачись біля кухні (“Найперше мушу погодувати вас!) пані Слава розповіла про своє горе: недавно помep її чоловік, а вона була за ним, як за кам’яною стіною.

– Ось так помep чоловік, внуків не діждавшись, і я, мабуть, також не дочекаюся. Леся до монастиря зібралася, Юрко чомусь не одружується,- і вона заплакала.

Ця сива жінка у ту мить здалася мені давно знайомою і рідною, і я обійняла її за плечі.

– Ще побачите, обов’язково побачите вну­ків! – запевняла я її.

І буває ж, втішаючи когось иншого, забуваєш про свій біль.

Уперше за останні 2 місяці мені на душі мені було легко й спокійно.

Незабаром зі школи повернувся Юрко з цілим оберемком квітів, що їх подарували учні.

– Які ваші улюблені? – спитав.

Я вибрала розкішні білі хризантеми.

– Можна, я покладу їх у вашій кімнаті?

Я кивнула.

А потім Юрко грав на фортеп’яно мої улю­блені мелодії. І так було щовечора.

Він був ніжний й уважний. Бували хвилини, коли ця увага зачарувала мене своєю тактовніс­тю й елегантністю. Але частіше смуток і спогади неждано накочувалися і краяли моє сеpце. Звідкись бралися роздратування і кепський настрій.

Він помічав це. І далі був ніжний й уважний. А я… Знайшовши прийнятний варіянт, через 2 тижні попрощалася з Юрком і його доброю мамою.

Коли покидала цей гостинний дім, затрима­лася біля квітника, щоб помилуватися айстрами. У ту мить мені чомусь здалося, що я неодмінно повернуся сюди.

А потім були випадкові й невипадкові зустрічі

З Юрком, довгі розмови, і … пробудження нових почуттів. Це почуття було зовсім інакшим, аніж пристpасне й бурхливе, сліпе й неусвідом­лене почуття до Богдана.

Це було усвідомлення того, що Юрко, мабуть, і є отою другою половинкою, призначеною Богом.

Рівно за рік я повернулася у той будинок… Була осінь. У квітнику цвіли айстри. Цей дім і цей садок незабаром мали стати моїми. За тиждень мало відбутися наше з Юрком весілля.

Тривога знову краяла моє сеpце. Усі були проти нашого шлюбу. Мої батьки не хотіли, щоб я виїжджала з Івано-Франківська, але найбільше їх хвилювали Юркові вади – залишкові явища тpaвми при пoлoгах внаслідок халатності лікарів.

Читайте також: Чому саме моя Оксана, така добра, чесна, побожна?: коли їхав на заробітки до Польщі, відчував на серці якусь дивну тривогу і я не помилився

Невеличка вада ходи, часами заїкання – для мене це було несуттєвим. Я знала, яким напо­легливим і цілеспрямованим був Юрко у подоланні цих вад, і дуже цінувала його силу волі та глибину розуміння інших, що виникає, коли людина пережила життєві випробування. І ще я знала, що хвороба чи нещасний випадок може спіткати будь-кого. І мене також. Тільки ми, здорові, відсторонюючись від людей з фізичними вадами, часто забуваємо про це…

Я розуміла своїх батьків (бо вони хотіли для мене лише щасливої долі), я стpaждала разом з ними, стpaждала від того, що вони не сприймають Юрка і від того, що я не маю щирого бать­ківського благословення на цей шлюб. Я не виявляла жодної категоричності, лише просила батьків зрозуміти й підтримати мене.

У ті хвилини мені допомагала молитва. Вона єднала мне з Юрком, хоч ми були в різних містах, і додавала сили.

На весіллі у мене була розкішна сукня. Коло церкви – чи не вся школа Юркових учнів, що прийшли нас привітати.

Сумною була лише моя родина. Я вперше побачила татові сльози. І ледь стримувалася від сліз сама. Це моє весілля, і я маю бути щасливою, радісною нареченою. Я маю бути радісною. Я дала волю своїм сльозам, лише коли по дорозі з церкви пішов рясний дощ.

– Ні, ні. Це не сльози, це” просто краплі до­щу – через силу усміхнулася до збентеженої мами.

З того часу минуло 12 років. Кажуть, батьки щасливі, коли щасливі їхні діти. Мої батьки – не виняток. Вони тішаться нашим щастям і онуками ( недарма ж я колись запевняла Юркову маму, що і вона обов’язково дочекається внучат).

Щоосени, у чергову річницю нашого шлюбу, я, дивлячись на розквітлі айстри у нашому садку, згадую усе пережите. Чи хотілось би щось мені викинути зі свого життя, забути назавжди? Ні, бо переконалася: усе, що з нами стається, має свій сенс. І коли щось негаразд у моєму житті, завжди згадую слова священика, почуті у мить розпачу і розчарування: те, що ми сприймаємо як проблеми і випробування, може виявитися для нас неочікуваним даром, новими можливос­тями. Важливо лише довіритися Богові.

Люба, 33 роки, м. Львів,  Кіріос.

facebook