— Добрий вечір… Підкажіть, будь ласка, тут живе Сергій Левченко?
Марта саме збиралась налити чай. У передпокої ще пахло яблуками, які син приніс зі школи. Вона відчинила двері — і завмерла.
На порозі стояла дівчина. Молоденька. Бліда. В очах — розгубленість, яку не сплутаєш ні з чим.
— Так. А… вам навіщо? — обережно запитала Марта.
— Ви… ви його мама?
— Дружина. — слово вийшло рівне, як лінійка. — Що сталося?
Дівчина вдихнула, ніби зараз їй доведеться випливати з-під води.
— Він у лікарні. Мені сказали, але нічого не пояснюють… Кажуть: “тільки родичам”. Я… я не знаю, що з ним. Можна я зайду?
Марта помітила, як у дівчини тремтять пальці. І ще — живіт. Невеличкий, але вже помітний.
“Оце так вечір”, — майнуло в голові.
— Заходьте. На кухню. — сказала Марта коротко, так, ніби це звичайна ситуація і вона все контролює.
На кухні дівчина сіла на край лавки. Марта поставила перед нею воду і не стала одразу “тиснути”. Дала кілька секунд — щоб та змогла дихати.
— Як вас звати? — нарешті тихо запитала вона.
— Софія… — прошепотіла дівчина. — Сергій… обіцяв, що одружиться зі мною восени.
У Марти в руках дзенькнула ложка об склянку.
— Восени… — повторила вона спокійно, але всередині щось глухо стукнуло. — А зараз він одружений зі мною.
Софія кивнула, ніби давно знала відповідь, але все одно сподівалася на іншу.
— Він казав… що ви давно як чужі. Що після вашого дня народження все вирішить. Я… я повірила. — Софія торкнулась живота. — І тепер у нас буде дитина.
Марта не підвищила голосу. Не зробила різких рухів. Вона просто мовчки подивилась у вікно, де лампа у дворі світла як у старому фільмі: тепло, але тривожно.
— Ви прийшли, бо хотіли дізнатися про його стан? — уточнила Марта.
— Так… Я не знаю, куди мені… Мені нікуди. Я з маленького містечка. Живу в гуртожитку. Я думала, він… — Софія замовкла, ковтаючи сльози.
Марта видихнула повільно. І сказала те, чого сама від себе не чекала:
— Добре. Поїдемо в лікарню разом.
Софія підняла очі:
— Ви… серйозно?
— Серйозно. Але домовимось: без концертів. Ми просто з’ясуємо правду.
У маршрутці вони сиділи поряд, але ніби на різних берегах. Марта дивилась у вікно і думала, як дивно: ще годину тому її найбільша проблема була — що приготувати на вечерю. А тепер вона їде в лікарню з дівчиною, яка, можливо, щойно перекреслила її життя.
Біля палати Марта зупинилась.
— Почекайте тут. Я зайду першою.
Вона зайшла.
На ліжку лежав Сергій. Живий. Пошарпаний, у гіпсі, але живий. Побачив її — і на обличчі майнула полегшена усмішка.
— Марто… ти прийшла.
— Прийшла. — Вона поставила на тумбочку контейнер із домашнім. — Сергію, скажи, будь ласка… ти комусь обіцяв одружитися восени?
Усмішка зависла в повітрі.
— Що?
— Є дівчина в коридорі. Софія. Каже, що ти її Сергій. І що вона при надії. І що ви “все вирішите після мого дня народження”.
Сергій кліпнув раз, другий. На третій погляд він уже був не “чоловік, який знає відповідь”, а “людина, яка намагається зрозуміти, чи це сон”.
— Марто… я вперше чую це ім’я.
Марта уважно дивилась йому в очі. Довго. Так довго, що навіть лікарняні години, здається, сповільнились.
— Добре. Тоді вона зайде. І ми розберемось.
Вона прочинила двері:
— Софіє, заходьте.
Софія зайшла обережно, ніби на тонкий лід. Поглядом знайшла чоловіка на ліжку — і… застигла.
— Перепрошую… — її голос наче зламався. — А де Сергій?
Марта повільно обернулась:
— Тобто… це не він?
Софія похитала головою, розгублено, майже винувато.
— Ні… Мій Сергій молодший. Темноволосий. У нього родимка біля брови… У мене є фото.
Вона дістала телефон і показала.
І тут Марта відчула, як напруга, яка стискала єство залізним обручем, раптом розсипалась. Сергій на ліжку теж явно повернувся до життя — тільки вже з іншого “діагнозу”.
Марта спочатку просто видихнула. А потім — не втрималась і засміялася. Не з Софії — з абсурду. З того, що її серце вже встигло впасти в прірву, а тепер його різко підняли назад.
Софія стояла, червоніючи.
— Пробачте… — прошепотіла вона.
— Сядьте. — раптом м’яко сказала Марта. — І розкажіть усе від початку. Бо якщо ви помилилися дверима, це не означає, що ви помилилися в людях.
Виявилось, “її” Сергій дав їй… неправильну адресу. Просто назвав будинок і квартиру навмання. А коли Софія почала питати “чому ти зник?”, він попросив знайомого передати, що “Сергій потрапив в автопригоду і в тяжкому стані”. Мовляв, хай відчепиться — так простіше.
Ні весілля. Ні “восени”. Ні планів. Лише зручна казка.
Марта могла б закрити цю історію на першій сторінці: “це не моя справа”. Могла б сказати: “вибачте, але до побачення”.
Але вона не змогла.
Вона підключила друзів, знайшла правильну адресу, правильного Сергія і правильну правду. Поруч з’явився юрист, потім — нормальні документи, консультації, спокійний порядок дій. Просто — як дорослі.
Софія народила хлопчика. Рідний батько не став зразковим татом, але почав виконувати те, що мусив. Бо знав: тепер поруч із Софією є людина, яка не відступить і не дозволить “злитися в туман”.
А Софія… якось одного дня сказала Марті:
— Я прийшла до вас у розпачі, а ви не вигнали мене. Я досі не розумію, як ви це змогли.
Марта лише знизала плечима:
— Бо я теж могла помилитися. Не дверима — рішенням. І тоді ми всі програли б.
Минув час. Хлопчик підріс. Софія стала на ноги. А Марта… стала для неї не “рятівницею”, а чимось простішим і важливішим — людиною, на яку можна спертися.
І так, життя зробило ще один поворот: Софія зустріла хорошого чоловіка. Не “обіцяльника”, а того, хто приходить і робить. І на весіллі Марта сиділа не десь збоку — а поруч, як рідна.
Бо іноді доля плутає адреси, але іноді саме через цю помилку в житті з’являється людина, яка стає тобі сім’єю.
