– Ну звісно, я винен, – думав Ігор, сидячи на старій лавці біля дачного будинку. – Треба було бути уважнішим. Але й вона… Вона теж не без гріха. До останнього я був певен: схаменеться.
Він і Олена прожили разом сорок два роки. Виростили двох дітей, дочекалися чотирьох онуків. Їхнє життя було не ідеальним, але справжнім: з будівництвом, позиками, лікарнями, святами, сварками і примиреннями. Ігор завжди був господарем — з інструментами, з порадами, з грошима. Але за фасадом – короткі інтрижки. Він не вважав це проблемою. Просто «перепочинок». Він ніколи не думав, що це стане причиною розставання.
Олена знала. Вона не була наївною. Але мовчала. Вірила, що він зрозуміє. Що з віком прийде спокій. Що родина — важливіша за емоції. Ігор це відчував. І з кожним роком все менше шукав пригод. Але одна залишилася. Та, що писала повідомлення. Та, що не розуміла, що в шістдесят чоловік не бігає на побачення, коли дах протікає.
Того дня Ігор перекривав дах. Телефон залишив у кімнаті. А вона писала: «Ти мене ігноруєш», «Я тебе чекала», «Ти обіцяв». Повідомлення сипалися одне за одним. Олена, яка ніколи не лізла до його речей, вирішила глянути — раптом щось термінове. І побачила. Все.
Вона не сварилася. Не влаштовувала сцен. Просто мовчки зібрала речі, документи, фотоальбоми — і поїхала до доньки. Ігор залишився. Спочатку думав — на день, на два. Потім — на тиждень. А потім минув рік.
Він не дзвонив. Не просив пробачення. Чекав. Бо був переконаний: вона повернеться. Бо не сказала нікому, що розлучилася. Бо не подала на офіційне розлучення. Бо не викинула його речі. Значить, ще любить. Значить, просто ображена.
Але вона не поверталась.
Діти стали чужими. Онучка, яка раніше обіймала його за шию, тепер навіть не відповідала на повідомлення. Сини не брали слухавку. Ігор не розумів: – Ну гаразд, з Оленою розійшлися. Але ж діти — мої. Я ж їх ростив. Я ж їм усе життя віддав.
І все одно — тиша.
Дача, колись жива, стала порожньою. Колись тут збиралися всі: шашлики, сміх, розмови до ночі. А тепер — бур’яни, старий телевізор, який показує тільки три канали, і тиша, що дзвенить у вухах.
Він ходив по ділянці, як по музею минулого. Кожен кущ — посаджений для Олени. Кожна лавка — зроблена для дітей. А тепер усе це — для нього одного.
Новини про родину дізнавався через сусідів. Казали, що Олена нездужає. Що старший син купив нову дачу, і тепер усі там збираються. Казали, що діти купили їй путівку на море. Ігор думав: ось поживе вона там два тижні без них — і зрозуміє, що вдвох веселіше. Згадає. Покличе.
Він дізнався, коли вона повертається. Приїхав на вокзал. Стояв, чекав. І ось вона — засмагла, усміхнена, з валізою. Він кинувся до неї, як колись — з квітами, з надією. А вона пройшла повз. Гордо, мовчки. Як повз незнайомця.
Тоді щось у ньому зламалося. Не від емоцій — від несправедливості.
– Я ж не пив, не кидав. Просто… просто був чоловіком. Зі слабкостями. З помилками. Але ж не таким, щоб мене викреслити.
Він ображався на телефон. На ту жінку. На Олену. На дітей. На світ. Але найбільше — на себе. Бо не сказав головного. Бо не попросив пробачення. Бо думав, що любов — це гарантія, а не вибір.
Він згадував, як колись Олена нездужала, а він варив їй бульйон. Як вона плакала, коли син не вступив до університету, а він мовчки сидів поруч, тримав за руку. Як вони разом садили яблуню, і вона сказала: «Це для онуків». А тепер онуки бігають під іншою яблунею. І не його.
Тепер він живе на дачі. Сам. Іноді бачить Олену — вона гуляє з онуками, ходить у кафе, сміється з подругами. І не виглядає, як жінка, що пережила розлучення. А він — як чоловік, що не пережив.
І кожного вечора, коли сонце сідає за старий паркан, Ігор сидить на лавці й думає: «Ні, звичайно, я винен. Треба було так попастися. Але вона, вона теж добра. До останнього був упевнений, що схаменеться».
А вона — не схаменулася.
