— Оксана, це кінець. Ти маєш поїхати звідси негайно, — сказала пані Ольга, мати Андрія, стоячи в дверях моєї кімнати з перехрещеними руками.
Я стояла посеред кімнати, тримаючи валізу, і відчувала, як світ руйнується навколо мене.

— Але чому? Я ж нічого поганого не зробила. Андрій сам сказав, що ми будемо разом…

— Разом? Дитино, ти не розумієш. Мій син не для таких, як ти. Ти з села, без освіти, без перспектив. А тепер ще й ця новина про дитину? Він не готовий до такого. Я дам тобі на дорогу. Краще забудь про все це і повертайся додому.

Я похитнулася, намагаючись утримати сльози.

— Піти! Як я можу пітиЦе наша дитина з Андрієм. Він одумається, я впевнена.

— Одумається? Він уже все вирішив. Я говорила з ним учора ввечері. Він не хоче ніякої відповідальності. А ти просто одна з багатьох, хто намагається вчепитися за краще життя. Бери гроші і йди.

— Ви не можете так чинити! Це несправедливо!

— Справедливо чи ні — не твоя справа. Потяг відходить за годину. Іди, Оксана, і не повертайся.

Я мовчки взяла гроші, які вона простягнула, і вийшла, відчуваючи, як кожний крок віддаляє мене від мрії про щасливе майбутнє.

Я сиділа в потязі, дивлячись у вікно на миготливі вогні міста, яке так швидко стало чужим. Два роки тому я приїхала сюди з нашого маленького села, сповнена надій.

Мріяла вступити до університету, вивчитися на бухгалтера чи менеджера, щоб змінити своє життя. Але запізнилася на вступні іспити — через затримку автобуса, який зламався по дорозі. Тоді я подумала: нічого, знайду роботу, заощаджу гроші і спробую наступного року.

Спочатку влаштувалася прибиральницею в маленькому кафе. Зарплата була мізерною — 3000 гривень на місяць, ледь вистачало на кімнату в гуртожитку і їжу.

Але я не скаржилася. Брала додаткові зміни, мила посуд, коли офіціантки не встигали. Власниця, пані Наталя, помітила мою старанність і запропонувала стати помічницею на кухні. Там платили вже 5000, і я почувалася трохи впевненіше.

Саме в тому кафе я зустріла Андрія. Він заходив туди щовечора після роботи — працював менеджером у великій фірмі, що займалася будівництвом.

Високий, усміхнений, завжди в акуратному костюмі. Одного разу, коли я подавала йому каву, він пожартував: “Дівчино, з такою усмішкою ви могли б керувати цілим рестораном, а не просто приносити напої.”

Я засміялася: “Може, колись і буду. А поки що вчуся на ходу.”

Ми розговорилися. Він розповів про свою роботу, про те, як мандрує світом на конференції. Я поділилася своєю мрією про освіту. “Ти розумниця, Оксана, — сказав він. — У тебе все вийде. Давай я тобі допоможу з документами для університету.”

З того дня ми почали зустрічатися. Андрій водив мене в кіно, на прогулянки парком. “Ти особлива, — шепотів він. — З тобою я почуваюся живим.” Ми говорили про майбутнє, про те, як одружимося, матимемо дім. Я вірила кожному слову.

А потім я дізналася про те, що я при надії. Спочатку зраділа — думала, це знак, що все серйозно. Планувала сказати йому ввечері, за романтичною вечерею. Але коли я нарешті наважилася.

— Андрію, у мене новина. Ми будемо батьками, — сказала я, тримаючи тест у руках.
Він подивився на мене, ніби не розуміючи.

— Що? Дитина? Оксана, ти жартуєш? Я не готовий до такого.

— Але ж ми говорили про майбутнє. Ти казав, що хочеш сім’ю.

— Говорив? То були просто слова, щоб тобі було приємно. Я не планував нічого серйозного. Ти ж розумієш, ми з різних світів. Мені кар’єра важлива, подорожі. А дитина. Це не для мене зараз.

— Але це наша дитина! Ми маємо знайти вихід разом.

— Ні, Оксана. Я не можу. Краще подумай про інші варіанти. Я не буду частиною цього.

Він встав і пішов, залишивши мене саму. Я сиділа, не вірячи своїм вухам. Наступного дня на роботі мене звільнили без пояснень. “Отримай розрахунок і йди,” — сказала пані Наталя, уникаючи мого погляду. А ввечері хазяйка кімнати заявила: “З’їжджай негайно. Я вже знайшла нового орендаря.”

І ось з’явилася пані Ольга. Вона все влаштувала — роботу, житло, все. “Ти не підходиш нашій родині,” — сказала вона в тому діалозі на початку. Я не сперечалася більше. Взяла валізу і пішла на вокзал.

Потяг стукав колесами, а я думала про маму. Вона виховувала мене одна. Батька я не знала — мама казала, що він пішов, коли я була маленькою. Життя було важким: стара хата, постійна економія на всьому.

Мама працювала на фермі, а я допомагала по господарству. Школу я закінчила добре, з відзнаками з математики та мови. Мріяла вирватися, щоб дати мамі краще життя.

Коли потяг зупинився на станції, я вийшла, шукаючи попутку. Швидко знайшла вантажівку, що їхала в наше село.

— Ти місцева? — запитав водій, літній чоловік з сивою бородою.

— Так, з Вербівки. Повертаюся додому.

— Добре робиш. Там тепер кипить життя. Якийсь інвестор будує великий комплекс — готелі, парки, все для туристів. Землю викуповують за шалені гроші. Твоя Вербівка скоро стане курортом.

Я здивувалася. “Невже? За два роки все змінилося?”

— Так, дівчино. Нова дорога, робочі місця. Багато хто вже переїхав у кращі будинки.

Дома мама зустріла мене обіймами.

— Оксанко, доню! Чому не попередила? — вигукнула вона, побачивши мою валізу.

Я не витримала і заплакала.

— Мамо, все пішло шкереберть. Місто. не для мене. І ще я чекаю дитину.

Вона пригорнула мене міцніше.

— Не плач, сонечко. Дитина — це радість. Ми впораємося разом. А тут тепер стільки можливостей! Інвестор будує все нове, вакансій море. Ти знайдеш роботу, а я допоможу з малюком.

Наступні дні були важкими, але мама підтримувала. Вона сама змінилася — виглядала бадьоріше, без втоми в очах. Розповіла, що село оживає: будують дорогу, купують землю. Наш сусід продав свою хату і купив квартиру в райцентрі.

Я вирішила не сидіти склавши руки. Пішла одразу ж працювати. Слава Богу у нас роботи і справді вистачало, з’явилось багато приїжджих.

Так почався мій новий шлях. Я працювала старанно, вчилася вечорами. Народився Максим — здоровий хлопчик з моїми очима. Мама доглядала його, поки я була на роботі.

Я працювала не покладаючи рук, поєднуючи роботу з вечірніми заняттями на заочному відділенні університету. Мріяла закінчити навчання з бухгалтерського обліку, щоб мати стабільну професію.

Кожен день був як марафон: зранку — робота, ввечері — турбота про Максима, конспекти та онлайн-лекції. Але я знала, заради кого стараюся — заради сина, заради мами, заради себе.

Одного вечора мама покликала мене до кухні. Вона сиділа за столом із чашкою чаю, а в очах горів незвичний блиск.

— Оксанко, я придумала, як нам вийти на новий рівень, — почала вона. — У діда стара хата стоїть пусткою. Земля там тепер дорога — за неї дають гарні гроші. Продамо її, а на виручені гроші відкриємо свій магазинчик. Прямо тут, у нас вдома. Будемо продавати продукти і домашні напівфабрикати — вареники, котлети, голубці. Люди ж люблять смачне, а в селі такого бракує.

Я замислилася. Ідея здавалася ризикованою, але водночас привабливою.

— Мамо, а якщо не піде? Це ж усі заощадження.

— Піде, доню, — впевнено сказала вона. — Ти ж бачиш, скільки приїжджих. Усі хочуть домашньої їжі. А ми з тобою вміємо готувати так, що пальчики оближеш.

Ми продали дідову хату і вклали гроші в переобладнання частини нашого будинку під магазин. Купили холодильники, столи, оформили документи. Мама готувала вареники з картоплею та сиром, голубці з м’ясом, купу смакоти, а я стояла за прилавком. Ми назвали магазинчик “Домашній смак”. Перші клієнти — сусіди та працівники з будмайданчика — розкупили все за день.

— Оксана, це ж диво якесь! — раділа мама, підраховуючи виручку. Якщо так піде, ми швидко окупимо витрати.

Справа пішла вгору. Я найняла помічницю, дівчину з сусіднього села, щоб справлятися з замовленнями. Паралельно я закінчила перший курс університету. Було важко — спала по 4 години на добу, але бачила, як Максим росте, як мама посміхається, і це давало сили.

Одного дня до магазину зайшла пані Ольга. Вона виглядала так само елегантно: дорога сукня, ідеальна зачіска. Але в її очах був сум, якого я раніше не помічала. Вона постояла біля прилавка, розглядаючи товари.

— Добрий день, Оксана, — тихо сказала вона. — Я чула, у вас тут свій бізнес. Виглядає гарно.

— Дякую, — відповіла я холодно. — Чого бажаєте?

Вона зітхнула.

— Оксана, я знаю, що була несправедлива тоді. Але життя змінилося. Андрія, його більше немає. Я залишилася сама. Скажіть, у вас є син? Мій онук? Я б хотіла його побачити.

Я зупинилася, відчуваючи, як стара образа оживає.

— Пані Ольго, пам’ятаєте, як ви сказали, що я і моя дитина вам не потрібні? Ви вигнали нас, сказали, щоб я зникла. То чому тепер ви хочете бачити Максима?

— Я помилилася, — її голос тремтів. — Я втратила сина, і тепер розумію, що сім’я — це все. Дай мені шанс, Оксана. Я хочу бути бабусею.

— Ні, — твердо сказала я. — Ви самі обрали свій шлях. Ми з сином живемо своїм життям. Якщо ми вам не були потрібні тоді, то не потрібні й зараз. Купуєте щось чи ні?

Вона мовчки похитала головою і вийшла. Я дивилася їй услід, відчуваючи змішані почуття. Сум за її втрату, але й тверду впевненість у своєму рішенні. Максим — мій син, і я захищу його від тих, хто колись відвернувся.

Того вечора я розповіла про зустріч мамі.

— Ти правильно вчинила, — сказала вона, обіймаючи мене. — Твоє життя — це ти, Максим і ми. Вона не має права вимагати місця в ньому.

— Дякую, — посміхнулася я. — Знаєш, я подумала, що ми могли б розширити магазин. Може добудуємо місце для столиків?

Мама посміхнулась: “Оце моя Оксана! Завжди на крок попереду.”

Життя триває. Я все ще навчаюсь. працюю, бігаю. мов білка в колесі. Мій Максимко росте, ходить у садок. Інколи бачу пані Ольгу. Вона приїздить на авто, паркується неподалік, завжди в один і той же час – коли мама веде Мишка із садочку.

— Може дозволь їй бачити малого. Вона ж одна у цілому світі. – каже мені мама.

— Є ні, мамо. Ця жінка зробила вибір. Я навчилась жити без неї і її сина. Чого мушу впускати чужу собі людину у життя? Бо вона одна зараз? Я не буду жаліти того, хто виставив дівчину при надії з дому. І маю на це повне право.

Ну скажіть, хіба ж не так?

Головна кратинка ілюстративна.