fbpx

Він не прийшов ночувати. Здавалося б, забути треба та викинути геть з життя, але ж ноги самі понесли до Інниної хати, а він звідти й виходить

Ні собі – ні людям… Це про мій шлюб, що вже перекис зі шкільної любові.

А як я Сашу любила… Господи… Вірші писала в анкеті та квітки вимальовувала, мріяла про нього, як про щось недосяжне.

А він любив Інну, так само бігав за нею всі ці роки і вірив, що вона чекатиме його з армії. А от Інна, хоч на словах і любила, але з армії чекати не стала.

Я не знала, яка кішка перебігла між ними, але вернувся Саша з армії, а Інни нема. А я була поруч.

Отак він на мене переключився. А я ще й рада була, мов не знати якого принца мені доля підкинула.

Коли зрозуміла, що при надії, то з таким щасливим виглядом сказала про це Сашкові… Я була певна, що він обніме мене та скаже, що буде завжди з нами. Але натомість він буденно спитав чи не планую я з цим щось зробити.

Я розплакалася. Це ж його дитина…

Але далі Сашка нарозумили і він зі мною розписався.

Я вірила, що зможу змінити його ставлення до мене, що моя любов не просто буде за двох, а переллється в нього і він полюбить мене та нашу дитину.

Але в той момент в село приїхала Інна, вся така гарна та доглянута, ходила туди-сюди попри нашу хату… Не дивно, що Сашко зірвався і з усіх ніг до неї каятися.

А вона милостиво те все слухала. Але ніякої надії давати не збиралася, мовляв, ти вже одружений, тому зі мною нічого не буде.

Я вперше його тоді таким побачила…

Казав, що я зіпсувала йому все життя…

Не просихав кілька днів, поки оговтався, то Інна вже й поїхала, вся така щаслива, що у неї є тут людина, яка її безмежно любить.

Я вже нічого не хотіла, лиш би все вернулося бодай в норму, ще й знову була при надії…

Куди мені було тягатися з красивою та доглянутою міською жінкою, коли сама себе в дзеркалі не впізнаєш…
Саша все частіше затримувався з друзями, а я шукала розраду в дітях.

А потім була зустріч випускників.

Я ледве влізла в плаття, випрасувала одяг Сашкові, він хотів бути дуже гарним, вже кілька тижнів не брав до рота. Я знала, що цей подвиг не для мене, але хай так – все в хаті спокій.

Майже всі з’їхалися, бо ж п’ятнадцять років – то таки дата. Посідали, хто з ким сидів, прийшла наша класна, почали байки розказувати та життям хвалитися.

А всі ж бачать, що Саша мій сидить поруч з Інною і лиш очима один на одного блим-блим. Але я й виду не подавала. Знаєте, пригадалося, що я була ось така – весела, щаслива… Не через когось, а просто так…

Він не прийшов ночувати. Здавалося б, забути треба та викинути геть з життя, але ж ноги самі понесли до Інниної хати, а він звідти й виходить… І вона вся така щаслива.

Ну, думаю, все. З мене досить! Я їй все в очі скажу:

– Що ж ти, Інно, таке робиш? Нема в місті чоловіка, тільки мого треба красти?

– А що тут красти, – каже вона мені, – Сам прийшов і залишитися хоче.

– То забирай, – кажу, – але так з рештою, аби й не вертався.

– Я тобі річ, що ти мене отак віддаєш, – подав голос Саша, але ми так на нього обоє глянули, що він одразу замовк.

– Чого ж мені його брати, – каже Інна, – Хіба я не знаю, що ви йог чи не кожного року лікуєте та вилікувати не можете? То нащо мені такий подарунок? Отак на кілька ночей – то ще нічого, але не більше.

Саша аж зблід, а я давай сміятися.

– Е, ні, то вже або бери, або бери, бо я його назад не приймаю.

Інна поїхала, а він до цих пір ходить та випрошує гроші у мене. От вам і шкільне кохання.

Фото Ярослава Романюка

You cannot copy content of this page