— Ні, Наталю, я сказав: ні. І обговорювати це більше не буду, — голос Максима був спокійний, але його тон був остаточним, як зачинені двері.
Я відчула, як у моїй душі здіймається хвиля гіркого обурення. Ми сиділи на нашій кухні, і я щойно виклала йому свою, як мені здавалося, ідеальну стратегію покращення нашого спільного життя.
— Як це «ні», Максиме? Ти навіть не слухаєш мої аргументи! — Я намагалася втримати тремтіння в голосі, щоб не зірватися на емоції. — Ми продаємо дві невеликі, але стабільні квартири, додаємо власні накопичення, і купуємо простору, сучасну оселю у престижному районі! Ти хіба не хочеш кращого для нашої нової сім’ї?
— Я хочу стабільності, — відповів він, розглядаючи край чашки. — Дві квартири — це два активи, дві статті доходу від оренди. Одна велика квартира — це лише один, і якщо щось піде не так, ми втратимо значно більше. Це фінансова дурниця.
— Фінансова дурниця? А те, що ми живемо у тісній, хоч і затишній, квартирі, поки ти здаєш свою? Ти роками здаєш її, аби вона стояла для тих дітей? — Я не змогла втриматися і виділила слово “тих” з особливою інтонацією. — У тебе нова сім’я! У нас спільне майбутнє, а ти постійно дбаєш про забезпечення майбутнього чужих дітей, які мають свою матір! Це твій пріоритет?
Максим підвів очі, і вони були холодні.
— Наталю, ми домовилися: та квартира — це фонд для Лізи та Артема, коли вони виростуть. Я їхній батько, і я повинен забезпечити їхній старт. Те, що ти називаєш «чужими» дітьми, — це мої діти. І ця розмова припинена.
Я відкинулася на спинку стільця. Я розуміла, що цей момент, ця гостра суперечка, була квінтесенцією всього нашого шлюбу. Я прагнула покращення, а він — замороження статусу-кво, аби зберегти спадок для своєї попередньої родини.
Коли я виходила заміж за Максима, я думала, що роблю абсолютно свідомий і правильний вибір. Ми обоє були зрілими людьми, обоє мали певний капітал і свій професійний шлях.
Я бачила в ньому надійність, спокій і стійкість. Він здавався мені тим, хто здатний створити ту безпечну гавань, якої я завжди прагнула.
Але з часом ейфорія минула, і я почала розуміти, що моя нова сімейна історія загрозливо копіює ту, яку я спостерігала все своє дитинство.
Моя мама, Галина Петрівна, і мій батько постійно жили в стані тихого, перманентного конфлікту. Вони ніколи не могли дійти згоди, сперечалися через дрібниці і через важливі питання.
Як наслідок, їхній шлюб завжди був напруженим. Мама часто скаржилася мені: «Ми ніколи не розуміли одне одного, Наталю. Жили як сусіди. У тебе буде краще».
І ось тепер, сидячи на своїй кухні, я відчувала той самий гіркий присмак. У мене точно такий же «невдалий» шлюб, де ми з чоловіком не розуміємо одне одного. І, що найгірше, немає навіть найменшої надії на це розуміння. Я пропоную рух, він пропонує гальмування.
— Ти знову про своє, — сказала мені мама, коли я спробувала обговорити з нею це квартирне питання. — Він у тебе як мій батько: впертий, як віслюк, і без жодної ініціативи.
— Я просто хочу жити краще, мамо! — пояснила я. — Ми можемо продати мою двокімнатну квартиру, його маленьку, яку він здає, і купити один просторий об’єкт у новобудові. Це інший рівень життя, інший район, це наша нова якість!
— А він що? — запитала мама.
— Каже, що ми втратимо. Що дві квартири краще, ніж одна. І що його квартира — це нерухомість для його дітей. Він просто не хоче продавати її.
— Він не зміниться, Наталю. Чоловіки ніколи не змінюються, — її тон був сповнений фаталізму. — А ти сама вибирала, щоб мати його проблеми.
Ця розмова з матір’ю лише посилила мій внутрішній розлад. Справді, вся моя життєва копія, здавалося, була написана під її диктовку.
Мене найбільше обурювала його непохитна позиція щодо майна. Я розуміла: Максимів син Ліза та донька Артем, які живуть зі своєю матір’ю, не були для мене рідними. Це було очевидно.
— Я не розумію, чому ти ставиш їхнє майбутнє вище за наше сьогодення? — якось запитала я його. Ми гуляли парком, і я намагалася вести цю розмову в максимально спокійному тоні.
— Я не ставлю вище. Я виконую свій батьківський обов’язок, — відповів він, навіть не повернувши голови. — Вони вже і так відчули розрив родини. Я хочу, щоб вони мали фінансову подушку, гарантію.
— Але вони не залишаться на вулиці! Їхня мати має хорошу роботу! — наполягала я. — А у нас має бути спільний простір, де ми почуватимемося вільно. Наші з тобою потреби, наші спільні інтереси мають бути на першому місці!
— Їхня квартира — це їхня квартира. Наша квартира — це наша квартира, — відрізав Максим. — Це окремі питання.
Його пасивність і відсутність будь-якої гнучкості мене добивали. Який сенс у новій родині, якщо ти продовжуєш жити за правилами попередньої? Чому його обов’язок перед «тими» дітьми, які були від попередніх стосунків, був для нього важливішим, ніж мій комфорт і моє бажання мати просторе, сучасне житло?
Я відчувала себе чужою у власному шлюбі. Наче я була лише тимчасовим доповненням до його існуючого, непорушного життя.
Я почала аналізувати своє оточення. Можливо, мені варто було стати менш критичною до нього. Подивитися на моїх подруг. Вони не були такими суворими до своїх чоловіків. І у них, здавалося, було більше того невловимого «сімейного» щастя.
Якось я зустрілася зі своєю подругою Вірою, яка завжди випромінювала спокій.
— Віро, як ти досягаєш такої гармонії з Ігорем? Він же ніколи не робить того, що ти просиш! — запитала я її прямо.
Вона посміхнулася, і в її очах була дивна байдужість.
— А я не прошу, Наталю. Я припинила. Я перестала думати про нашу спільну власність, про великі плани. Я живу своїм життям. Якщо він не хоче робити ремонт, я роблю те, що можу, і не звертаю уваги. Але чого він не хоче продавати ту квартиру?
Я намагалася охарактеризувати, що означає це її «сімейне щастя». І прийшла до висновку: воно існує за рахунок апатичності. Вони не вживають жодних дій для поліпшення свого спільного життя, а тому не мають розчарувань. Вони щасливі лише завдяки своїй байдужості до спільного майбутнього.
Я думала: «Може, в цьому і є секрет? Якщо я менше почну думати про наше життя, воно раптом стане кращим?» Звучало це безглуздо. Я не могла стати такою. Я не могла жити, не прагнучи прогресу і поліпшення.
Проблема з Максимом, який не пропонував своїх варіантів, але вперто відкидав мої, нікуди не зникала.
— Якщо ти проти продажу, то запропонуй свій варіант поліпшення, — сказала я йому якось, намагаючись дати йому простір для ініціативи.
— Ми живемо добре, — відповів він, як завжди. — Який варіант? Усе добре, як є.
Це було його кредо: якщо щось не зруйноване, то чіпати це не треба. Якщо щось добре, то тим більше.
Я не могла сказати, що виходила заміж за іншу людину. Максим зовсім не змінився. І в цьому, напевно, була основна проблема. Змінилася я, мої потреби та мої стандарти.
Раніше мені його спокій здавався надійністю. Тепер його пасивність і фіксація на минулому здавалися мені тягарем.
Я усвідомила, що я хочу партнера, який буде зацікавлений у нашому просуванні, а не того, хто лише зберігає статус-кво для інших людей.
Я сиділа одна ввечері, дивлячись на наші спільні фотографії. Я відчувала, що наш шлюб підходить до завершення. У мені не було істерики чи гострого розпачу, лише холодна, кристальна ясність.
— Я не зможу жити так усе життя, — прошепотіла я сама собі.
Я не могла примусити його змінити свої погляди на його дітей та його майно. Це було його невід’ємне право. Але мої потреби мати просторий дім, моє бажання мати пріоритет у житті свого чоловіка, також були моїм правом.
І якщо мене не підтримують у цьому, якщо мені тільки заважають, то нічим добрим це не закінчиться.
— Якщо він не погодиться на перегляд наших спільних планів, то я прийму своє рішення, — сказала я собі, остаточно.
Це рішення стосувалося не квартир, а мого власного життя. Я зрозуміла, що якщо доведеться, я продам свою квартиру, куплю щось більше, що відповідатиме моїм вимогам, і піду. Я більше не буду чекати на його підтримку чи його пропозиції.
Можливо, я все ще мала якісь крихти надії, що він прокинеться, що він побачить мене, але я більше не буду їх плекати. Він і досі живе минулим.Тією сім’єю. Але ж він розлучений, чого дбати про минуле, яке треба забути давно.
Майбутнє – це ми, до чого ті діти?
Головна картинка ілюстративна.
