Cонце яскраво світило у величезні панорамні вікна нашої вітальні. Я сиділа на дивані, підгорнувши під себе ноги, і розглядала свій новий манікюр кольору «тиха розкіш». Мені здавалося, що я нарешті осягнула цю складну науку — бути жінкою, якою хочеться хвалитися перед партнерами по бізнесу. Я так старалася для Віктора, так вивчала всі ці тонкощі енергообміну, про які зараз пишуть усі розумні люди в мережі, що навіть у думках не припускала іншого фіналу, окрім щасливої річниці.
Усе почалося півтора року тому, коли я ще працювала в тій маленькій стоматології в нашому райцентрі. Пам’ятаю, як Віктор уперше зайшов до нас — такий солідний, у дорогому пальті, з трохи втомленим поглядом власника великої будівельної фірми. Я тоді була в простій ситцевій сукні, бо в кабінеті було душно, і щиро зніяковіла, коли він почав зі мною розмовляти не про зуби, а про те, які в нас у містечку гарні краєвиди.
Мені тоді здавалося, що він бачить у мені щось просте. Я ж і справді була такою — вміла і дрова в батьків на подвір’ї скласти, і пироги з вишнею пекти так, що сусіди на запах збігалися. Коли ми вперше пішли в ресторан, я ледь не розплакалася над цінами в меню. Замовила звичайний курячий бульйон, бо мені було фізично боляче бачити суми, які він збирався витратити на одну вечерю.
Віктор тоді так розчулився, гладив мою руку і казав, що я його «чисте джерело».
Після весілля і переїзду до Києва я чесно намагалася бути тим самим джерелом. Перші місяці я не виходила з кухні. Прасувала його сорочки, виварювала домашні обіди, стежила, щоб порошинки в домі не було. Я хотіла бути ідеальною. Але ж світ не стоїть на місці. Коли Віктор подарував мені останній айфон, я почала читати, дивитися, слухати.
Виявилося, що поки я стою біля плити і вдихаю запах смаженої цибулі, моя жіноча суть просто в’яне. Усі ці блогерки, психологині, жінки успішних чоловіків — вони в один голос казали, що чоловік росте лише тоді, коли поруч із ним не кухарка в фартусі, а Муза, наповнена світлом і жіночою енергією.
Я ж хотіла, щоб Віктор став ще успішнішим. Я думала: «Аню, ну яка цибуля? Який глютен? Ти ж псуєш твій вигляд, ти втомлюєшся, ти стаєш похмурою». І я почала змінюватися. Записалася на курси, підкачала трохи губи, щоб вони не виглядали такими блідими на фоні його солідних друзів, змінила свій гардероб. Мені було соромно, коли ми виходили у світ, а на мені була сукня з мас-маркету. Я ж його обличчя! Я маю виглядати як королева, щоб йому заздрили. Хіба це не логічно?
Того вечора, на нашу першу річницю, я чекала на свято. Хотіла влаштувати йому сюрприз — не просто вечерю, а розмову про наше нове, вище життя. Замовила доставку з найкращого ресторану, бо сама була виснажена після шопінгу та процедур. Треба ж було підготуватися. Поки я чекала, розклала нові покупки, трохи розслабилася на дивані з телефоном, занурившись у стрічку новин про останні тренди. Ну, можливо, у вітальні було трохи розкидано речей, але ж це творчий безлад щасливої жінки!
Віктор прийшов раніше. Він виглядав якимось сірим і роздратованим. Я подумала, що в нього знову проблеми на будівництві, і вирішила, що саме час наповнити його енергією спокою.
— О, Вітю, ти вже вдома? А я якраз збиралася все прибрати, — сказала я, не встаючи, бо в колінах була якась дивна млявість після тренування в залі. — Дивись, скільки всього я сьогодні встигла придбати. Нам справді треба поговорити про побут. Я відчуваю, що просто вигораю на цих домашніх справах. Мені потрібна помічниця, ну, клінінг, як у всіх нормальних людей. Я ж не можу надихати тебе, коли в мене руки пахнуть мийним засобом.
Віктор мовчав. Він просто стояв у дверях, знявши краватку, і дивився на мене так, ніби бачив уперше. Його погляд зупинився на коробках з-під взуття, на моїх нових губах, на залишках суші на столі.
— Клінінг? — перепитав він тихим, майже хрипким голосом. — Тобі важко підтримувати порядок у квартирі, де все робить техніка?
— Ти не розумієш, — я спробувала пояснити максимально лагідно, як нас вчили на марафоні. — Це питання вібрацій. Коли я прибираю, я стаю обслуговчим персоналом у власній голові. Моє завдання — бути твоєю окрасою. Ось, до речі, я знайшла чудову можливість придбати сумку «Келлі». Це ж статус! У партнера твого дружина з «Біркін» ходила, а я як бідна родичка. Мені соромно за нас, розумієш? Якщо ти вкладеш у мене ці п’ять тисяч доларів, воно повернеться тобі в бізнесі сторицею через мій стан.
Я чекала, що він підійде, обійме мене і скаже: «Яка ж ти в мене розумниця, Аню, що так дбаєш про мій престиж». Але замість цього він почав повільно сміятися. Це був такий дивний, недобрий сміх.
— Сумка за п’ять тисяч? — він вимовив це так, ніби я попросила його продати нирку. — Аню, ти себе в дзеркало бачила? На кого ти перетворилася? Де та дівчина, яка бульйон замовляла, бо їй було грошей шкода? Де та, що дрова вміла колоти?
— Та дівчина була неосвічена і не знала собі ціни! — я вже почала закипати. — Я ж для тебе стараюся! Щоб ти пишався мною!
Він нічого не відповів. Просто розвернувся і пішов до спальні. Я чула, як він там чимось гримить на верхніх полицях шафи. Через хвилину він повернувся і кинув мені під ноги… ту саму стару, страшну картату сумку, з якою я приїхала з вокзалу півтора року тому. Я навіть забула, що вона в нас досі є.
— Це що за жарти? — я витріщилася на цей дерматиновий жах. — Навіщо ти це витяг?
— Це твій квиток у реальність, Музо, — сказав він абсолютно спокійним, холодним тоном. — Я купував квиток у життя з жінкою, а не з інстаграмним проєктом. Хатньої робітниці не буде. Сумки не буде. Поїзд до твого райцентру через чотири години. Я вже все оплатив через додаток. Збирай свої бренди в цю сумку і повертайся до мами. Там енергії — хоч відбавляй, і картоплю смажити навчишся наново.
У мене в голові все попливло. Я не могла повірити, що це відбувається насправді. Я ж усе робила за правилами! Я ж працювала над собою!
— Ти не маєш права! — закричала я, відчуваючи, як по щоках тече туш, за яку я віддала півтори тисячі. — Я твоя дружина! Я відсуджу в тебе половину всього!
— Відсуджуй половину робота-пилососа, — кинув він через плече, уже виходячи з кімнати. — Квартира і фірма були моїми ще до того, як ти навчилася вимовляти слово «вібрації». Даю тобі три години. Потім я просто викличу охорону.
Я плакала, я навіть хотіла розбити той клятий айфон об стіну, але в останній момент стало шкода — він же новий. Я благала, казала, що це все ці курси винні, що я завтра ж спечу йому ті кляті пироги з вишнею, хоч з глютеном, хоч без. Але він був як кам’яна стіна. Його очі, які колись дивилися на мене з такою ніжністю, тепер були порожніми.
Коли приїхало таксі «Економ» — він навіть не викликав мені «Комфорт»! — я стояла біля під’їзду з цією картатою сумкою в руках. Усі мої дорогі сукні, взуття, косметика — усе було напхане туди впереміш. Сусідка з третього поверху, яка завжди мені заздрила, якраз виходила з собакою і так на мене подивилася, що мені захотілося провалитися крізь землю.
Я сіла в старий «Ланос», де пахло дешевим освіжувачем повітря, і водій запитав: «На вокзал, сонечко?». Я лише кивнула, задихаючись від образи. Я ж так старалася. Я просто хотіла бути кращою для нього. Невже він настільки сліпий, що не побачив за цими брендами і губами мою велику мету — зробити його найщасливішим бізнесменом у місті? Тепер я їду до мами, у свою кімнату з видом на сусідський город, і в голові тільки одна думка: мабуть, я просто обрала неправильного вчителя з жіночої енергії. Треба було брати той дорожчий курс, там точно вчили, як утримувати таких чоловіків, як Віктор. Правда ж?
