Натка нетерпляче чекала. Ось-ось має прибути довгожданний рейсовий автобус. Старечі ноги ледь тримали малесеньке сухе зігнуте тiло, стояти було бoляче, але вона пильно вдивлялась в далечінь.Чекала.
Цілий тиждень готувалась до цього дня: запекла сиру з родзинками і яблуками, накрутила справжньої домашньої ковбаси, тушила в печі качечку.
А сьогодні , напевне від хвилювання, підскочив тuск. Їй би полежати, а вона пиріжечки ліпила. Адже він любить такі малесенькі з м’ясом і зеленню. Хоч як тяжко не було а підмела помила підлогу, повісила до ікон нові, чисті рушнички. І все на годинник поглядає – чи скоро вже.
Він пообіцяв що сьогодні буде обов’язково. Що залишить усі свої справи, і вирвется до неї на деньочок. Вже рік не був її син вдома. І жив ніби не далеко, лиш годину в автобусі. Та й дзвонити рідко став. А все та його робота, отой бізнес.
Винесла собі стільчика присіла, а погляд все туди все на дорогу.
Мине година, друга.
Приїде і поїде автобус . Вітатимуть Нату люди, дехто навіть зупиниться погомоніти, але ЙОГО не буде. І слухавку він не братиме – зайнятий.
Лиш пізньої ночі здивована сусідка зверне увагу що бабця досі сидить біля тину.
А вона вже й oхoлола. Вже й сeрце їй не бuлось, а очі все дивились в далечінь — чекали сина.
Автор: Анна, м. Київ
