Увечері Анна знову підійшла до вікна. Вона робила це за звичкою. У селі їй завжди в вікно світив місяць і завжди різний, вона кілька хвилин милувалася ним, а далі застеляла штори.
В місті місяця й близько не видно з цього вікна, але звичка дивитися у вікно залишилася. Вона вже кілька років живе в цій квартирі, але вікна у неї без тюль і штор, вона інколи завмирає перед вікнами аби побачити небо і їй стає не так сумно за домом.
А вдома мама сама, чекає на неї, а вона подалася з чоловіком у місто.
Зараз швидше вечоріє і Анна вимикає світло та милується містом.
За вікном було темно, але двір освітлювали кілька жовтих ліхтарів, і все внизу добре проглядалося.
На тій самій лавці, біля старої липи, знову сидів чоловік у плащі. На голові — старомодний берет і великий шарф. Він сидів рівно, трохи нахилившись уперед, і дивився вгору, Ані здавалося, що він дивиться в один бік — туди, де була її квартира.
Анна зупинилася. Вона не відразу відвела погляд. Уже два тижні поспіль ця картина повторювалася майже щовечора. І щоразу вона ловила себе на тому, що знає наперед, як усе буде далі. Він сидітиме до восьмої. Потім підніметься, повільно піде до зупинки, що була за рогом будинку, сяде в автобус і поїде.
Він ніколи не відлучався, ні з ким не розмовляв, просто сидів.
Коли чоловік раптом підвів голову і зустрівся з нею поглядом, Анна здригнулася. Він помітив її. Кілька секунд дивився прямо, потім ніяково опустив очі.
— Знову, — пробурмотіла вона тихо. — І знову сюди.
Їй не виходило з голови, що чоловік такого ж віку, як її батько, його не стало кілька років тому і Аня дуже сумувала. Тому, кожного разу, дивлячись на цього незнайомця, вона ловила дивне відчуття. Ніби внизу сидить хтось рідний.
Почав накрапати дощ. Краплі спочатку ледь торкалися скла, а потім усе частіше застукали по підвіконню.
Чоловік у дворі підняв комір плаща, але з місця не зрушив. Лише ще раз глянув угору.
— Та що ж він робить, — зітхнула Анна. — Хоч би пішов.
Вона відійшла від вікна, але не пішла на кухню, як завжди. Постояла в коридорі, ніби прислухаючись до чогось. Потім різко накинула куртку, взяла парасольку і відчинила двері.
У дворі пахло мокрим асфальтом. Дощ уже йшов упевнено, але не злива. Чоловік на лавці напружився, коли побачив, як з під’їзду вийшла жінка і швидко пішла в його бік.
Анна підійшла і, не питаючи, сіла поруч. Лавка була мокра.
— Доню, — обережно сказав він. — Тут мокро.
— Нічого, — відповіла вона і розкрила парасольку так, щоб накрити й його. — Добрий вечір.
— Добрий, — тихо відповів він. — Вам не варто тут сидіти.
— Чому?
— Прохолодно.
— Я не замерзну.
Він подивився на неї збоку, трохи здивовано.
— А ви чому тут сидите? — запитала вона прямо.
— Я?
— Так. Ви.
— Та… Просто сиджу.
— Щовечора?
Він знітився.
— Не рахував.
— Я рахувала, — сказала Ганна. — Два тижні.
Він повільно повернув до неї голову.
— Справді?
— Ви приходите близько шостої. Ідете о восьмій.
— Мабуть.
— Куди ви їдете?
— У готель.
— Ви тут не живете?
— Ні.
— А що ви тут робите?
Він помовчав.
— Нічого особливого.
— Ви когось чекаєте?
— Ні.
— Ви дивитеся у вікна, — сказала вона. — В один бік.
Він зітхнув.
— Можливо.
— Там моя квартира.
Чоловік здригнувся.
— Ви живете там?
— Так.
— У тій, що на третьому поверсі?
— Так.
— Квартира… тридцять шість?
— Так.
Він опустив голову.
— Значить, не вона.
— Хто?
— Неважливо.
— Ви думали, що там живе хтось інший?
— Так.
— Хто?
Він довго мовчав. Дощ рівно стікав з парасольки.
— Скажіть, — раптом запитав він, — а ваша мама жива?
— Так.
— Вона з вами?
— Ні. В іншому місці.
— А де?
— В селі.
– Вашу маму звуть Валею?
– Ні, вона Марта.
Він кивнув.
— А ви тут давно?
— Кілька років.
— Ви купили цю квартиру?
— Так.
— У кого?
— У жінки.
— Вона була старша?
— Ні. Молода.
— Вона сказала, чому продає?
— Сказала, що в неї не стало мами.
Він різко підняв голову.
— Коли?
— Кілька років тому.
Чоловік стиснув руками берет.
— Я запізнився, — тихо сказав він.
— Про що ви?
— Я міг приїхати раніше.
— Ви знали цю жінку?
— Її маму.
— Вони тут жили давно?
— Все життя.
— Ви були знайомі?
Він глянув у темряву двору.
— Ми були молоді.
— Ви були разом?
— Колись.
— І потім?
— Потім я поїхав.
— Чому?
— Думав, ненадовго.
— А вийшло?
— Вийшло, що назавжди.
Анна мовчала. Вона відчувала, як цей спокійний дощ, ця лавка і цей чоловік ніби притискають її до землі.
— Ви її не бачили більше? — запитала вона.
— Ні.
— А чому приїхали тепер?
— Хотів побачити.
— Навіщо?
— Не знаю.
— Ви думали, що вона ще тут?
— Так.
— Ви впізнавали світло?
— Я впізнавав вікно.
— А тепер?
— Тепер я бачу, що помилився.
Він підвівся.
— Я піду.
— Ви більше не прийдете?
— Ні.
— Чому?
— Бо тут уже не вона.
Він повільно пішов до зупинки. Анна залишилася сидіти. Вона бачила, як він зайшов у автобус і сів біля вікна.
Коли автобус поїхав, до лавки підійшов Олег. Він тримав капюшон куртки однією рукою.
— Ти що тут робиш? — запитав він. — Мокра ж.
— Сиджу.
— Під дощем?
— Так.
Він сів поруч, обійняв її.
— Я тебе шукав.
— Я бачила.
— Кого це ти прикривала парасолькою?
— Одного чоловіка.
— Знайомого?
— Ні.
– Сипматичного?
– Так.
– Мені варто ревнувати?
Вона довго на нього подивилася.
— Олеже, — сказала вона. — Ти ж нікуди не збираєшся?
— Куди?
— В інше місто.
— Ні.
— Назовсім.
— Ні.
— А на довго?
— Я ж тут.
Вона подивилася на нього.
— Обіцяй.
— Що?
— Що не поїдеш.
— Я не планував.
— Скажи.
— Не поїду.
Вона кивнула і притулилася до нього. Дощ повільно стихав. Лавка була холодна, але вони ще сиділи і їй було затишно від обіцянки, такої справжньої, наче перед небом, що її ніколи не покинуть.
