Після поминального обіду з кафе Василь вирушив додому пішки. Син пропонував поїхати разом машиною, але він відмовився.
– Пройдусь. Мені потрібно побути трохи на свіжому повітрі, прийти до тями. Ви їдьте, не хвилюйтеся за мене, – сказав синові у відповідь на його занепокоєння.
Одягнувся, вийшов і побрів потихеньку. Ішов, не бачачи нікого навколо, подумки переживаючи останні події.
Ось і залишився сам на схилі літ. За місяць вже шістдесят дев’ять. Як тепер жити одному? Без Світланки.
Василь не міг собі такого уявити.
Світлані виповнилося лише шістдесят шість, ще б жити та жити… Та й взагалі – чоловіки раніше зазвичай ідуть. А тут Світланка поспішила, пішла раніше за нього.
У сина своє життя. Вони з дружиною бездітні і вже звикли до цього.
Тож онуків вони із Світланою так і не діждалися. А тепер от Василь залишився сам.
Бреде додому Василь, заледве ноги пересуває. Подумалося йому – там зараз порожня квартира. Вдома нікого. І тепер так буде до кінця днів.
Іде, а у самого комок в горлі. Твердий, пекучий якийсь. Не проковтнути ніяк, колом стоїть. Закричати б зараз на весь голос, завити від безсилля, та не можна, люди навколо…
Світлано, люба Світланко… Як швидко пролетіли наші роки. Наче тривали одну лише мить. Усі сорок шість років.
Тепер уже здається, що й не сварилися ми ніколи. Були, звісно, непорозуміння, сварки, але якось швидко само собою вщухало.
Озираючись назад, Василь розуміє, що це Світланка завжди знаходила якісь потрібні слова у потрібний момент, і тоді в їхній сім’ї знову запановував мир.
– Спорожніла без тебе душа, – несподівано для себе шепочучи мовив Василь.
– Світланцю, як мені тепер без тебе, – знову і знову запитував себе Василь.
А потім пішли, покотилися дні. Самотні. Невиразні. Один схожий на інший.
Він тепер удівець! Яке гірке слово. Ніколи не думав, що його торкнеться, буде про нього сказано…
Світлану він відвідував часто. Прийде до неї на могилку, сяде на лавку, довго дивиться на її фото. А потім починає розказувати, як живе без неї, як дні для нього довго тягнуться. А ще – що чекає, не дочекається зустрічі з нею, з коханою. Скоріше б!
– Містечко, Світланцю, я для себе забронював поряд з тобою. Бачиш, он і огорожу зробив подвійну, щоб ніхто її не посмів зачепити.
За рік поставив пам’ятник. Довго вибирав, доки не знайшов той, який йому сподобався. Запав, як то кажуть, в душу.
На пам’ятнику написав:
Минув ще рік. Василеві допомагала подолати самотність Ярослава, його сусідка та хрещена сина. Вони багато років дружили сім’ями, відколи ще в’їхали в цей будинок.
Жили дружно, завжди усі свята справляли разом. Сусідка давно вже самотня.
Вона турбувалася про Василя, як могла, підтримувала його, але намагалася не докучати.
Іноді приготує чи вспече щось смачненьке і принесе Василеві на пробу.
– Пригощайся. І годі вже журитися. Час отямитися. Ти ж не лише собі шкодиш, а й душі Світлани спокою не даєш. Вона ж відчуває твій непереборний смуток. Я знаю, Василю, що кажу, сама через все це пройшла.
А Василь лиш відмахувався чи відвернеться ненадовго, аби приховати очі.
– Мабуть, Славка має рацію, – часом думалося йому. – Треба жити далі. Світлану вже не повернеш.
Йому кілька разів снилася його Світланка. Уві сні він хотів підійти до неї, взяти за руку, але чомусь не міг. Чи не виходило.
А Світлана стояла і мовчки дивилася на нього. Сумно, без посмішки. Хоча зазвичай була товариська, життєрадісна, усміхнена.
Ярослава, як і раніше, запрошувала Василя до себе на якісь урочисті дати. Вони сиділи за столом удвох, згадували минуле. Згадували, як жили весело та цікаво, та дружно.
Іноді Василь сам готував щось незвичайне та запрошував Ярославу до себе на обід чи вечерю.
І якось непомітно для себе обоє зрозуміли, що разом їм легко та вільно. І вже один без одного навіть трохи сумно.
А одного дня Василь просто сказав:
– Славо, може, ти переїдеш жити до мене? Мені здається, що Світлана була б не проти, вона б схвалила…
Ярослава не заперечувала!
