Сидимо на роботі, чай п’ємо. Заходить Ганна, юрист з іншого відділу, іксіксель розміру, не надто приваблива жінка сорока двох років.
Але дуже яскрава і неординарна особистість.
Наша нова секретарка, красуня модельної зовнішності, провела її поглядом і каже:
– Ось, не можу зрозуміти, вона зовсім не красуня, м’яко кажучи, а чоловік у неї красень і від неї і захваті. За що він її кохає? Вона що, багачка якась?
– Так запитай у неї – кажу. – Що ти у нас питаєш, он вона повертається, насмілься і запитай.
Секретарка наша, зблідла, соромно мабуть стало.
Ганну у нас всі люблять.
А одна зі співробітниць, вигукує:
– Ганно, тут цікавляться за що тебе чоловік твій кохає.
– Ні, я тільки хотіла дізнатися, як ви познайомилися – заторохтіла секретарка.
– Та ти не соромся – сміється Ганна, – мене багато людей про це запитують. Я вам розповім.
Нас познайомила його мама.
Я їй сподобалася.
“Світлошкіра, розумна, з хорошої сім’ї” – так вона йому мене описала.
За нього ж і про зустріч домовилася.
Приходжу, бачу стрункого смаглявого юнака.
Одягнений з голочки.
Костюмчик від Версаче, пахне як парфумерний магазин.
І навіть нігті явно в манікюрному салоні стриже, такі вони у нього рівні і доглянуті були.
І я, стою, як мантелепа, тумба вісімдесяти кілограмова, в кольоровій, ситцевій сукні. З першого погляду обом все було ясно.
Можна йти по домівках.
Так би і вчинили, але йому ж потім перед МАМОЮ звітувати.
Він запропонував прогулятися. Погуляли. І тут він каже, що мама! Для мене! Вечерю зробила! Не він, ялинки-патички, мене в ресторан запрошує, а мама зробила, і йому на кухні залишила. Я подумала, а що я втрачаю? Хоч наїмся.
Пішли до нього додому.
Жив один, у власній п’ятикімнатній квартирі.
Він уже тоді мав свою стоматологічну клініку і весь вечір говорив про зуби, і про новий, білий, шкіряний диван, який купив на днях.
Мама постаралася на славу, приготувала кілька страв, одна з яких це баранина з горошком і зеленню (цю страву їдять руками)
Все було так смачно.
А він тільки й робив що дивився в телефон і весь час повторював:
– Обережно, на диван не накапай.
І так це мене розлютило, думаю, такий прекрасний, теплий літній вечір. Смачна їжа, приємна музика, а ти, сука, тільки про своє дивані і думаєш.
– Як ти говориш не робити? – його питаю – ось так?
І всією п’ятірнею, в баранячому жирі, в соусі і спеціях, хрясь по його дивані.
І мажу, мажу.
Він аж дар мови втратив.
Застиг, потім почервонів і голосно видихав і дивився на мою руку.
А я беру, умочують її в страву і знову, хрясь по дивані.
– А потім?
– Потім взяла відкриту пляшку, що на столі стояла, і переполовинила, прямо з горла.
– А потім?
– А потім, витерла руку об його сорочку від Версаче, похлопала по щоці, як дитину малу і пішла ванну шукати, руки мити.
– А потім?
– А потім, сиділа ревіла в ванні, після випитого. Поки він своїм медичним спиртом диван відтирав. Обливалася сльозами, сама себе шкодувала, про те що я не модель, не красуня, і ніколи у мене, такого красеня чоловіка, не буде.
– А потім?
– А потім він зайшов, з пляшкою міцного напою в руці, сів поруч на підлогу, і почав розповідати про сувору матір, про сімейні традиції, про те як його пригнічують і не дають жити як він хоче.
– А потім?
– А потім, ми напилися, горланили пісні до ранку і стрибали “з ногами” на цьому дивані.
– А потім?
– Потім ми на цьому ж дивані, так би мовити, зблизилися – Ганна збентежилася – А через пів року одружилися і ось вже троє дітей.
Ганна повернулась і вийшла.
– Ну що, все зрозуміла? – це одна зі співробітниць запитала секретарку. – Ось так треба поводитись!
– Це що ж, мені у всіх чоловіків, брудні руки об дивани витирати?
– А ти спробуй люба, спробуй, і розкажи що вийде – співробітниця з усмішкою погрузилася у свій комп’ютер.
А секретарка побігла кафешку. Радитися мабуть…
Автор: bоbо.
Фото ілюстративне.
