— І ти ось так просто підеш? Залишиш чоловіка в порожній квартирі після його повернення? — я дивилася на Ларису, яка холоднокровно застібала валізу. — Сергій старався, він працював, він заслужив на цей відпочинок!
— Він заслужив відпочинок, а я заслужила повагу, — кинула вона, навіть не повернувши голови. — Ми домовлялися про рівність, але виявилося, що кожен сам за себе.
— Рівність — це егоїзм! — я ледь стримувала обурення. — Жінка має бути гнучкою. Як ти можеш вимагати в нього фінансування своїх примх, якщо ви самі вирішили жити за новими правилами? Ти ж хотіла бути «незалежною». Ось і будь нею, але не за рахунок спокою моєї дитини!
— Я й буду, — Лариса випрямилася, і в її погляді я побачила щось таке, що остаточно переконало мене: ця жінка ніколи не цінувала сім’ю. — На столі папір про розірвання нашого союзу. Передайте синові, що море цього року тепле. Навіть якщо він там сам.
Знаєте, я завжди казала: сім’я тримається на жіночій мудрості. Але де тій мудрості взятися в нинішнього покоління? Мій син, Сергійко, — золота дитина.
Розумний, перспективний, завжди вмів рахувати кожну копійку. І зустрів він Ларису. Спочатку вона здавалася милою, але хто ж знав, що вона принесе в наш дім ці закордонні дурниці про «окремі гаманці»?
Через рік після весілля вони сіли за стіл і оголосили:
— Мамо, ми вирішили, що в кожного з нас буде власна фінансова свобода. Скидаємося на спільне — їжу, світло, подарунки вам — а решта залишається в кожного на свої потреби.
Я тоді тільки руками розвела. Хіба це сім’я? Це ж спільне проживання двох сторонніх людей! Але Сергій був у захваті. Він вірив, що це чесно. Він стабільно заробляв, будував кар’єру, а Лариса… то в неї проєкт закрився, то замовлення відмінили. І замість того, щоб бути економнішою, вона тільки губи дула.
Перший серйозний дзвіночок пролунав, коли їй знадобилася медична допомога. Досить серйозна процедура в приватній клініці. Сума була солідна, не буду називати цифр, але для бюджету молодої жінки — непосильна.
І що ви думаєте? Замість того, щоб лагідно попросити допомоги в чоловіка, показати свою вразливість, вона образилася, що він не кинувся оплачувати все негайно.
— Сергію, це ж моє здоров’я! — дорікала вона йому при мені.
— Ларисо, ми домовлялися про зони відповідальності, — спокійно відповідав мій син. — Я не розраховував на такі витрати цього місяця. Ти могла б відкладати заздалегідь.
Зрештою, її батьки допомогли, переказали частину коштів, а на іншу вона взяла позику. Але атмосферу в домі вже було отруєно її невдоволенням. Вона ходила як хмара, хоча Сергій ні в чому не порушив їхньої угоди.
Наближалося літо. Сергій мріяв про узбережжя. Він важко працював, відмовляв собі в багатьох речах, щоб побачити сині хвилі. Він вибирав готелі, показував їй фотографії, ділився планами.
А вона лише мовчала, бо знову не розрахувала свої можливості. Премію їй не дали, і на поїздку в неї не вистачало.
Одного вечора я зайшла до них і почула їхню розмову:
— Може, ти даси мені в борг? — запитала Лариса. — Я поверну все до кінця грудня, обіцяю. Можеш навіть умови виставити.
Мій син — людина принципів. Він не хотів ставати для дружини кредитором, бо знав, що фінансові борги між близькими людьми тільки псують стосунки.
— Ларисо, ти ж знаєш мою позицію, — м’яко сказав він. — Це створює непотрібну напругу. Ти доросла людина, мала б планувати свій відпочинок краще. Я поїду сам, а ти зможеш спокійно закрити свої питання тут.
Хіба це не справедливо? Він не зобов’язаний був поступитись своїм заслуженим відпочинком через її безладність у справах. Сергій поїхав. Він заслуговував на цей ковток повітря.
А Лариса? Замість того, щоб подумати над своєю поведінкою, вона почала жалітися всім підряд. Якось я зателефонувала їй, хотіла дізнатися, чи все гаразд, а почула лише плач у слухавку:
— Він поїхав без мене. Я тут сама в цих стінах.
Я намагалася її врозумити:
— Ларисо, дитинко, займися домом, приготуй Сергієві сюрприз до повернення. Будь справжньою жінкою! Навчись економити і ти поїдеш наступного разу. Ну мій син же зумів? То що тобі заважає?
Але де там! Її родичі, такі ж легковажні, підлили масла у вогонь. Брат із дружиною запросили її в якийсь похід із наметами. І вона, замість того, щоб чекати чоловіка, зірвалася й поїхала.
Але перед цим вчинила найгірше — написала заяву на розлучення.
Сергій повернувся засмаглий, щасливий, із подарунками для неї. А знайшов порожнечу. І ту кляту записку на столі: «Я на відпочинку. Побачимося на суді».
Він намагався до неї додзвонитися, хотів поговорити, врятувати те, що ще можна було врятувати. Але вона просто ігнорувала його дзвінки. Вона вже все вирішила у своїй голові.
Їй було простіше розірвати шлюб, ніж визнати, що вона не змогла стати надійною партнеркою, яка вміє тримати слово.
На процесі вони ділили все так само холодно, як колись ділили бюджет. Стіл, диван, набір горщиків, виделки, постільне. Сергій тримався з гідністю, а вона просто хотіла втекти від відповідальності за зруйнований дім.
Я дивлюся на свого сина і моє серце крається. Він хотів як краще, хотів сучасної сім’ї, де кожен є особистістю. А зустрів жінку, яка під словом «свобода» розуміла лише можливість вимагати, нічого не даючи натомість.
Зараз Лариса розповідає всім свою версію, робить із себе ображену. Але я знаю правду. Сім’я розпалася не через гроші. Вона розпалася через те, що в одній жінці не знайшлося місця для любові, яка вища за банківські рахунки та умови договорів.
Вона сама вибрала самотність, бо так легше, ніж працювати над собою.
Мій Сергій ще знайде своє щастя. З тією, яка знатиме: спільний побут — це не бухгалтерія, а насамперед тепло, якого Лариса ніколи не мала в собі.
Головна картинка ілюстративна.
