Ми зналися сто років, чесне слово! Разом виросли у одному дворі, разом ходили в садочок і в один клас.
Навіть, якийсь час разом сиділи за партою. Я не уявляла свого життя без Ромчика, він завжди БУВ у моєму житті.
Я знала, що вийду з під’їзду, а він вже сидить на лавочці – чекає на мене, без різниці, чи в школу, чи гуляти.
Я знала, що він мене любить ЗАВЖДИ. Це відчувалося і я приймала це як належне, бо теж його любила.
Звичайно, не до метеликів в животі, але любила, як все, що було мені дороге – маму, тата, бабусю, Ромчика.
Ми вперше почали рідше бачитися, коли я вступила до університету, а Ромчик пішов в профтехучилище. Далі у мене стало утворюватися своє коло друзів, у нього своє, далі гульки і Роман зник з мого поля зору на трохи часу.
За цей час я встигла вискочити заміж і приїздила до мами з синьою коляскою. Тоді Роман мене вперше побачив і просто оствпів. Він не міг зрозуміти чия це дитина, чому я так рідко з’являюся в батьків.
Ми перекинулися кількома словами, для мене він і далі був тим Ромчиком, якого я любила, якому довіряла. Але з розмови я відчула, що він розізлився.
Роки летіли, Романа я час від часу бачила, але поговорити так, як в дитинстві не виходило. Завжди чомусь нема часу на тих людей, які для тебе найрідніші.
Наскільки я чула, то Роман був неодружений і жив з батьками, мав якийсь бізнес. Але в мене вже в той час були не легкі часи з чоловіком і ми не прожили й 7-ми років, як розійшлися.
Я переїхала до мами з татом, в рідний двір. Дуже хотілося побачити Романа, поговорити з ним, просто відчути, що тебе люблять. І ми зустрілися спочатку випадково, а потім почали зустрічатися щовечора.
Я тоді просто так намагалася відволіктися від невдалого шлюбу. А він просив мене вийти за нього. Я тільки сміялася.
– Господи, ти що маленький? Я ледве свого чоловіка обкрутила аби він одружився, а ти першій-ліпшій кажеш «Виходь за мене».
Він нічого не сказав, але я зрозуміла, що мої смішки йому не сподобалися.
Далі він мусив поїхати за кордон і його від’їзд трохи затягнувся. Я вже й не пам’ятаю чи його не було три чи чотири місяці і за цей час я познайомилася з непоганим хлопцем.
Не скажу, що він був кращим за Романа, але з ним було цікаво та весело, просто по-іншому, розумієте?
Коли Роман вернувся, ми були вже заручені і скоро мало бути весілля. Я йому нічого не пояснювала, бо не бачила для того причин, адже ми просто гарно проводили час, як колись.
Я приїжджала в двір вже з червоною колясочкою і старалася не зустрітися з Романом, бо щось мене таки гнітило.
З другим чоловіком ми знову не зійшлися характером, він був легким не лише в спілкуванні зі мною, як виявилося.
Я знову вернулася додому вже з двома дітьми. Скажу, що було дуже не солодко. Я подзвонила Роману і трубку взяла якась жінка:
– Романе, любий, тебе до телефону, – почула я і тільки фиркнула, теж мені, Ромко собі пасію завів.
– Привіт, хочу з тобою зустрітися, – я сказала те, що думала, але у відповідь почула відмову!
Роман, мій Роман мені відмовив? Я чути того не хотіла! Далі вияснила, що він таки з кимось живе, але ніхто не підтверджував, що він одружений. Просто в якийсь момент його почали бачити з гарною білявкою.
Я побачила їх, коли гуляла з малими, вона до нього липнула, а його погляд зустрівся з моїм. Я побачила, що він і далі мене любить – він не відривав від мене очей.
Я не одразу помітила животик у його дівчини, але хіба це стримає нас від щастя? Я розумію, що люблю його і буду щаслива лише з ним. То чому мене має спинити чужа доля і чужа дитина?
Ми любимо один одного, я це точно знаю. Питання просто в часі, коли він буде зі мною.
Фото Ярослава Романюка.
