fbpx

Віра Федорівна була секретарем суду двадцять років. Перед її очима відбувалося стільки подій, що відбирали віру в «любов спасе світ» чи «краса спасе світ». Перед нею так швидко спадали маски зі, з виду, порядних, адекватних, розумних, люблячих людей, що вона в деякій мірі вважала себе чарівницею

Чарівний помах паличкою і починається:

– Я стільки років на тебе потратила…

– Як ти міг з моєю подругою?!

– Я десять років ростив чужу дитину!

– Це я неперспективний??? Чотирнадцять років по заробітках, я не бачив дітей і така мені дяка?!

– Гори…

– …в…

– …пеклі…

Сьогодні знову пара подає заяву на розлучення. Ага, спільний син, разом десять років… хм.. Жінка молода, вродлива, знервовано ходить. Час від часу зупиняється біля чоловіка, хоче щось сказати, але стримується.

Різниця в віці очевидна. О, точно, сім років. Він вже лисіє і черевце. Одягнутий в щось зручне і старомодне, напевно, живе у мами.

– Претендуєте на майно?

– Ні, просто хочу розлучитися, – відповідає жінка, – розійдемося по-людськи, як дорослі люди.

– Оу, – Віра Федорівна скептично піднімає брову.

– Що ви дивуєтеся? – молода жінка стає в позу. – Сьогодні завершується те, що вже давно завершилося і ми маємо мати лише бюрократичну писульку.

На цих словах у неї загораються очі. Так буває, коли ти ось за крок маєш бути щасливий, перегортається сторінка і пишеш нову прекрасну історію зі щасливим завершенням. Історію, де він і вона безтямно кохають або тямно, це вже від того, як кохали на попередньому листочку. Ось цей чоловік їй вже не потрібний і вона ніколи, і нізащо не знайде собі подібного. У неї буде якийсь молодий і чудовий, він говоритиме щогодини слова кохання, носитиме на руках, а їхні ночі будуть прекрасні…

Чоловік лиш міцно стискав зуби. Такі вирази Віра Федорівна теж бачила. Це означало, що для нього історія не закінчується, а продовжується. Він буде в житті цієї жінки до кінця. У них дитина і це чудовий привід. Мама залишила татка, мама погана, з татком краще, татко завжди любить, татко все дозволяє, татко все розуміє… Мама знервована, бо молодий коханий не надто сильно її любить. Мама сидить на дієті, мама ходить на фітнес, мама купує дорогі одяганки, мама готує романтичну вечерю. А де в цей час ти? У бабусі? У татка? У мами буде друга дитинка? Тебе ніхто не любить…

Чорні думки вирвуться з цього чоловіка і поглинуть все, що він колись любив. Він так захоче відплатити, що не розумітиме власних вчинків, не розумітиме, що радістю відплати він втрачає найдорожче – сина. Він знаходитиме розраду в татка, потім друзях, випивці… Він шукатиме любові в мами, бо та, яку вона дає буде завжди замалою і замізерною, бо так думає тато, а тепер і він. Він поцупить любов в сестри, в вітчима, буде навмисно демонструвати свою нещадність і вказувати на тих, хто в цьому винен. Вони муситимуть заплатити. Мама має заплатити.

Ось люди, які саме зараз вирішують, наче, й одне питання, але це кардинально змінить їх. Вона усім серцем хоче бути щасливою, як тільки вийде за поріг. Він же покаже їй, що щастя було можливе лише з ним. Таке спокійне і розмірене: пироги в мами, катання з сином на велосипедах, похід на річку, кіно перед телевізором, інколи червоне вино і квіти на річницю. Прекрасне нудне життя, в яке вона хотітиме вернутися і він зробить для цього все можливе.

– Яка причина розлучення, – питає Віра Федорівна.

Вона її знає, бо це ж очевидно…

– У нього роман з колишньою однокласницею, – випалює жінка.

Чарівна паличка Віри Федорівни ще декілька разів блимає і вимикається. Як добре, що хоч інколи люди хочуть розійтися цивілізовано.

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page