Мати обіцяла приїхати на весілля сина, але коли з’явилася, мати нареченої не змогла вимовити жодного слова…
Віра поїхала на заробітки, коли її синові Андрійкові виповнилося шість років. Залишила хлопчика на своїх батьків, пообіцявши, що це ненадовго. Треба, мовляв, трохи заробити, облаштуватися, а потім забере його до себе. Батьки не заперечували. Вони вже були на пенсії, жили у власному будинку, мали невелике господарство і дуже любили онука.
Спочатку Віра телефонувала щотижня, надсилала гроші, цікавилася шкільними справами. Потім дзвінки ставали рідшими. На запитання батьків відповідала, що роботи багато, відпочивати ніколи, а додому обов’язково приїде на Різдво або Великдень.
Андрій ріс, звикаючи до того, що замість мами його до школи проводжає бабуся, а домашні завдання перевіряє дідусь. Він не був обділений увагою. Дідусь навчив його майструвати, ремонтувати велосипеди, доглядати за садом. Бабуся пекла пироги, латала штани і завжди знаходила час вислухати онука.
Коли хлопець запитував про матір, дідусь відповідав однаково:
– Мама працює, сину. Хоче, щоб ти мав добру освіту, власне житло, щоб тобі не довелося починати доросле життя з порожніми руками.
– А чому вона не може приїхати хоча б на кілька днів?
– Робота в неї така. Не завжди можна відпроситися.
Андрій кивав, хоча пояснення його не задовольняло.
Одного разу в школі проводили свято для батьків. Діти готували невеликі виступи, а після концерту мали вручати своїм мамам квіти. Андрій теж приніс букет, але віддав його бабусі.
– Це ж для мами мало бути, – сказала вона.
– Ти мене виростила. Кому ж іще?
Бабуся нічого не відповіла, тільки міцніше притиснула онука до себе.
Віра тим часом справді надсилала гроші. Купувала Андрієві одяг, оплачувала навчання, час від часу передавала подарунки. У листах писала, що дуже сумує і мріє побачити, яким став її хлопчик.
Коли Андрій закінчив школу, мати вперше за кілька років приїхала на два дні. Вона привезла валізу подарунків, довго розглядала сина, дивувалася його зросту, розпитувала про плани.
– Ти вже зовсім дорослий! – вигукнула вона. – Скоро й одружуватися будеш.
– Мамо, я спочатку хочу вивчитися, роботу знайти.
– Правильно. Я ж недаремно стільки років працюю. Тобі треба мати все необхідне. А там і на весілля заробимо.
Андрій тоді не став запитувати, чому вона знову збирається їхати. Йому хотілося провести з нею час, але Віра постійно кудись поспішала. То телефонувала комусь, то перевіряла повідомлення, то говорила про роботу.
Перед від’їздом вона обійняла сина й пообіцяла:
– Ти тільки не хвилюйся. Ще трохи попрацюю, і повернуся назовсім.
Минуло кілька років.
Андрій вступив до університету, закінчив навчання, знайшов роботу в місті. Там він і познайомився з Олею. Дівчина працювала бухгалтеркою, жила з батьками й часто допомагала матері по господарству.
Познайомилися вони на дні народження спільного знайомого. Андрій спочатку навіть не наважився запросити Олю на танець, бо помітив, що вона тримається осторонь. Але пізніше вони опинилися за одним столом, заговорили про роботу, а потім довго обговорювали, де хотіли б побувати.
– Ти завжди такий серйозний? – запитала Оля, коли він проводжав її додому.
– Не завжди. Просто не люблю говорити абищо.
– А я люблю, коли люди можуть пожартувати.
– Тоді доведеться тобі мене навчити.
Відтоді вони почали зустрічатися.
Оля швидко знайшла спільну мову з Андрієвими дідусем і бабусею. Часто приїжджала до них у гості, допомагала бабусі на кухні, слухала дідусеві розповіді. Старенькі були задоволені вибором онука.
– Хороша дівчина, – сказала бабуся після одного з таких відвідувань. – Не зазнається, до людей уважна.
– Мені теж подобається, – відповів Андрій.
– То чого чекаєш? Якщо кохаєш, не затягуй.
Невдовзі хлопець зробив Олі пропозицію. Вона погодилася, і молоді почали готуватися до весілля.
Андрій одразу зателефонував матері.
– Мамо, я одружуюся!
На тому кінці кілька секунд було тихо.
– Справді? Вже знайшов собі дружину?
– Так. Її звати Оля. Дуже хороша дівчина. Хочу, щоб ти приїхала, познайомилася з нею.
– Звичайно, синку! Я обов’язково буду. Ти ж знаєш, скільки років я чекала на цей день. Треба тільки трохи владнати справи.
– Мамо, дата вже визначена. Весілля через два місяці.
– Встигну, не хвилюйся. Я ж обіцяла, що повернуся на твоє весілля.
Андрій поклав слухавку в доброму настрої. Він розповів Олі, що мати приїде, і почав планувати, як усіх познайомити.
Проте минали тижні, а від Віри не було жодної конкретної відповіді. Вона телефонувала, запитувала, чи вже обрали ресторан, скільки буде гостей, яке вбрання купила наречена. Але коли Андрій питав про квитки, відповідала ухильно.
– Мамо, ти вже знаєш, коли приїдеш?
– Андрійку, я ще не можу сказати точно.
– Але ж ти обіцяла.
– Я пам’ятаю. Не треба мені нагадувати. У мене теж є справи, які не можна залишити за один день.
Після цієї розмови Андрій довго ходив засмучений.
Оля помітила його настрій.
– Знову мама не підтвердила приїзд?
– Каже, що не знає. Я не розумію, невже їй настільки байдуже? Це ж моє весілля. Я стільки років чекав, що вона буде поруч хоча б у такий день.
– Не накручуй себе. Можливо, справді має труднощі з роботою.
– Вона завжди має труднощі з роботою. Коли я був малим, обіцяла приїхати на свято, потім на день народження, потім на закінчення школи. І щоразу щось заважало.
Оля взяла його за руку.
– Ти маєш дідуся й бабусю. Вони завжди поруч. А я буду твоєю дружиною. Ми й без цього будемо щасливі. Я не хочу, щоб ти весь час думав про те, хто не приїде, замість радіти тому, що в нас попереду.
– Я розумію. Просто хотів би, щоб мама побачила, як усе буде.
– Побачить. Може, ще й раніше приїде.
Однак до самого весілля Віра так і не з’явилася.
Напередодні свята Андрій кілька разів перевіряв телефон. Він сподівався, що мати зателефонує й скаже, що вже в дорозі. Але телефон мовчав.
Бабуся намагалася його заспокоїти.
– Не сумуй, онучку. Ми з дідусем тут, Олина родина теж поруч. Завтра буде гарний день.
– Я знаю, бабусю. Просто не можу зрозуміти, чому вона так робить.
– Колись поговорите спокійно. Сьогодні тобі треба думати про наречену.
Весілля відбулося без Віри. Андрій усміхався гостям, танцював з Олею, приймав привітання, але час від часу поглядав на вхідні двері. Йому здавалося, що мати ось-ось з’явиться.
Оля бачила це й не дорікала йому. Коли вони залишилися на кілька хвилин удвох, вона тихо сказала:
– Ти сьогодні дуже гарний. Не хочу, щоб ти сумував.
– Я просто думав, що вона буде тут.
– Я знаю.
– Пробач, що не можу зовсім забути про це.
– Не треба просити вибачення. Це твоя мама.
Після весілля молодята вирішили певний час пожити в будинку дідуся й бабусі, поки облаштовуватимуть власне помешкання. Старенькі тільки зраділи. У домі знову стало гамірно, а Оля швидко взяла на себе частину домашніх справ.
Віра ж не телефонувала майже три тижні.
А потім одного ранку Андрієві прийшло повідомлення: «Синку, я вже в Україні. Хочу приїхати до вас. Скажи, коли вам буде зручно».
Він перечитав повідомлення кілька разів, а потім покликав Олю.
– Мама приїхала!
– От бачиш! Я ж казала, що вона ще з’явиться.
– Хоче до нас на гостину. Треба запросити й твоїх. Нехай усі познайомляться.
Оля погодилася. Вони домовилися зібратися в неділю. Бабуся приготувала святкову вечерю, дідусь накрив стіл, а Андрій кілька разів виходив на подвір’я, перевіряючи, чи не під’їхала материна машина.
Першими прийшла Олина мама з братом і його дружиною та дідусь з бабусею.
– Ну що, свати, сьогодні нарешті познайомимося з матір’ю нашого зятя, – сказала вона.
– Та давно пора, – відповів дідусь. – Андрій дуже чекав на цей день.
Людмила Петрівна саме розставляла тарілки, коли почула, що біля воріт зупинилася машина.
– Приїхала! – вигукнув Андрій і поспішив назустріч.
До будинку зайшла жінка в дорогому пальті з невеликою валізою. Вона привіталася з сином, поцілувала його в щоку й почала розглядати подвір’я.
– Ну ось, нарешті я вдома! – сказала Віра.
Андрій усміхнувся.
– Мамо, знайомся, це Оля, моя дружина.
– Дуже приємно, – відповіла Віра й обійняла невістку.
Потім вона привіталася з дідусем і бабусею, подякувала їм за гостинність і пройшла до кімнати.
Людмила Петрівна в цей час вийшла з кухні, тримаючи в руках тарілку. Вона підняла очі на гостю, і тарілка ледь не вислизнула з її рук.
– Віро?.. – ледве вимовила вона.
Жінка зупинилася.
– Людмило?
Обидві зблідли. Людмила Петрівна схопилася за край столу, а тоді повільно опустилася на стілець. Оля відразу підбігла до матері.
– Мамо, що сталося?
Та не відповідала. Вона дивилася тільки на Віру.
– Ви знайомі? – розгублено запитав Андрій.
Людмила Петрівна нарешті підняла голову.
– Андрію, ти знаєш, хто ця жінка?
– Це моя мама.
– А ти знаєш, з ким вона жила всі ці роки за кордоном?
Віра відвела погляд.
У кімнаті стало тихо.
Андрій дивився то на матір, то на Олиних родичів.
– Поясніть мені, що відбувається.
Людмила Петрівна провела долонею по обличчю.
– Віра жила за кордоном із твоїм майбутнім тестем. Вони були разом багато років. Поки ти чекав на матір і думав, що вона заробляє тобі на майбутнє, вона облаштовувала там інше життя.
Андрій повернувся до Віри.
– Це правда?
– Андрійку, я хотіла тобі сказати…
– Коли? До весілля чи після? Ти знала, що я одружуюся з донькою Людмили?
Віра мовчала.
– Ти знала, хто її батько? – запитав він.
– Знала.
– Чому ти мені нічого не казала? – запитала Оля.
– Не хотіла втягувати тебе в наші дорослі проблеми. Ти тоді вже зустрічалася з Андрієм, і я не знала, як усе пояснити.
Андрій сів за стіл. Він не міг звести докупи почуте.
– Мамо, ти казала, що працюєш заради мене. Що хочеш повернутися, допомогти з весіллям, що збираєш гроші. Ти справді думала про мене?
– Думала, синку.
– Тоді чому не приїжджала? Чому не забрала мене, коли я був малим? Чому навіть на весілля не змогла приїхати?
– Я боялася, що ти мене не зрозумієш.
– А тепер я маю все зрозуміти за один вечір?
Віра опустила сумку на підлогу.
– Я не збиралася приховувати це назавжди. Просто не знала, як почати розмову. Ми з Сергієм давно жили окремо від його родини, я звикла до нього. Я думала, що з часом усе владнається.
Людмила Петрівна гірко всміхнулася.
– Ти звикла, а я чекала чоловіка додому. Оля чекала батька. І тепер ми сидимо за одним столом, навіть не знаючи, з чого почати.
– Мамо, ходімо додому, – тихо попросила Оля.
– Ні, доню. Я не хочу зараз тікати. Я стільки років намагалася не говорити про це, що вже не можу мовчати.
Віра нарешті звернулася до Людмили:
– Я не хотіла руйнувати вашу родину.
– Але ти прекрасно знала, що Сергій одружений. І знала, що в нього є донька.
– Знала.
– То чого ти очікувала сьогодні? Що я побачу тебе, обійму й подякую за те, що ти стільки років була поруч із моїм чоловіком?
Віра не відповіла.
Андрій підвівся і підійшов до вікна.
– Я все дитинство чекав, коли ти повернешся. Коли ти телефонувала, я відкладав усі справи, бо думав, що ти нарешті скажеш, коли приїдеш. Дідусь із бабусею ніколи не говорили про тебе погано. Вони пояснювали, що ти працюєш, що в тебе важливі справи. А я вірив.
– Я справді хотіла для тебе кращого життя.
– Мамо, мені не потрібні були твої подарунки замість тебе. Я хотів, щоб ти прийшла на моє шкільне свято, щоб ми разом вибирали мені костюм на випускний, щоб ти побачила Олю раніше, ніж у день весілля. Ти навіть не запитала, як я пережив те, що тебе не було.
Віра витерла очі.
– Я не знала, що ти так усе сприймаєш.
– А як інакше я мав це сприймати?
Оля підійшла до чоловіка й обережно торкнулася його руки.
– Андрію, може, зараз не треба продовжувати. Ми всі дуже схвильовані.
– Я не хочу сваритися. Я хочу почути правду.
Людмила Петрівна повернулася до Віри:
– Скажи хоча б одне. Ти приїхала до сина чи тому, що Сергій вирішив повернутися?
– Я приїхала до сина. Хотіла познайомитися з невісткою, побачити батьків, подякувати їм за те, що виростили його.
– А зі мною ти збиралася зустрітися? – запитала Людмила.
– Не знала, що ти будеш тут.
– Тепер знаєш.
Бабуся, яка весь цей час мовчала, поставила на стіл тарілку з пирогом.
– Може, хоч чай вип’ємо? Люди прийшли до нас на гостину, а ми навіть не сіли.
Ніхто не потягнувся до чашок.
Андрій повернувся до матері.
– Ти де зупинилася?
– У знайомих. Поки що.
– І що збираєшся робити далі?
– Не знаю. Хотіла залишитися тут, якщо ти не проти.
Він довго дивився на неї, а потім запитав:
– А ти справді хочеш бути моєю мамою не тільки тоді, коли тобі зручно?
Віра не знайшла відповіді одразу, вона так і стояла біля дверей, тримаючи в руках пальто, яке ще навіть не встигла зняти. Гості один за одним встали з-за столу так і не торкнувшись їжі і пішли за Людмилою. Розмови не вийшло та й чи треба щось говорити, коли вчинки кажуть самі за себе? Як гадаєте?
