Звичайно, що про онуків вона ще не думає, їй тільки 45, але виглядає й того молодше, її Василь ще й дотепер ревнує, та попробуй якусь фотографію виставити, то все пише – то сукня за відверта, то закоротка, то надто нафарбована. Віра тому дуже тішиться, бо важко отак на відстані підтримувати стосунки з чоловіком, дуже багато її подруг вже й розлучилися та знайшли тут сеньйорів, але вона любила свого Василя.
Якби не любила, то б поїхала світ за очі? Звичайно, що чоловік має родину забезпечувати, але Василь пошкодив спину вже багато років тому на будові і вона не могла собі того пробачити, що він таке перебув і заради чого? Заради папірчиків, які швидко розлетілися на його лікування та на реабілітацію. Слава богу, що ходить, та може біля себе все зробити, бо вона просто не уявляє, якби був інший результат.
В Україну вона старалася приїхати двічі на рік по кілька тижнів і просто відпочивала душею в своєму гарному будинку та біля чоловіка та доньки, які не могли нею натішитися.
Проте, вона мусила собі зізнатися, що в Україні вже й не має ні подруг, ні рідних їй людей, всі стали такі чужі та далекі, з деким лише на свята картинками привітається. А дехто сам від неї відписався, бо заздрить. Всяке є, але нічого, на весіллі збереться вся родина і всі будуть знову один до одного в гості ходити, як колись.
Приїхала вона додому та вся в клопотах – не передихнути, бо який би гарний ресторан не був, але пляцки пекти треба та й гостину для дружок теж треба зробити. Написала вона родичам та сусідкам аби прийшли допомогти – нікого нема. Хтось відписав, що захворів, а хтось взагалі проігнорував.
– То, що ви не бачите, що в родині весілля? Чи як то називається, совість маєте?, – прийшла вона до близької родини та взяла руки в боки, – Хто мені має помогти, як не ви?
– Згадала, що ми родина, ти дивися!, – й собі руки в боки тітка, – Коли тобі щось треба, то родина, а як нам допомогти, то самі, бо мені ніхто не поміг, я сама кручуся, як можу. Як ми сина женили, то ти чи приїхала? Чи, може, твої прийшли та людський подарок дали – такий як усі. То ми також прийдемо, як усі, а помагати не будемо.
«От що заздрість з людьми робить, нічого святого» – думала віра, йдучи додому. Якщо бути щирою, то вона не хотіла знати своїх родичів і на майбутнє, але ж весілля без людей не зробиш. Ті не йдуть, ті не йдуть, а весілля має вернутися, бо касу робить родина. Але йти і піддобрюватися до них не хотіла і псувати весілля доньці теж не хотілося. Тому вона сказала аби та запросила своїх друзів і вийшло весілля дуже молодіжне і дуже збиткове. «Нічого, я на заробітки знову поїду – хай їм добре буде. Ще якийсь рік і все, а родина – то є і нема, одна заздрість».
Фото Ярослава Романюка.
