Я спочатку невістку шкодувала. Люда така молода, очі вічно розгублені, а вже так вляпалася з моїм братом. Я ж знала, що Вадим за фрукт: майстер спорту з лежання на дивані та чемпіон світу з пошуку причин, чому йому «не підходить ця вакансія». Але попереджати було годі — вони вже чекали дитину, а в нашій сім’ї це автоматично зводить чоловіка в статус недоторканного божества. Мама так раділа, всім подругам хвалилася: «Вадимчик — справжній чоловік, сім’янин, онука мені подарує!».
Того вечора я поверталася з роботи, ледве переставляючи ноги. Зайшла, кинула ключі на тумбочку. У квартирі стояв стійкий запах підгореної гречки і дитячої присипки.
— Віро, це ти? Зайди на кухню, — почула я голос мами. Вона сиділа за столом і зосереджено чистила яблуко, зрізаючи шкірку однією довгою стрічкою.
— Мені треба з тобою терміново поговорити.
— Мам, це справді терміново? Я втомилася, очі злипаються. Може, завтра за сніданком? — я заглянула в холодильник, сподіваючись знайти бодай йогурт, але там самотньо перекочувався лише лимон і стояла каструля з Вадимовим супом.
— Це чекати не може, — мати відклала ніж і подивилася на мене так, ніби я була підлеглим, який запізнився на нараду.
— Сідай.
Я, важко зітхнувши, опустилася на стілець. Навпроти мене сиділа не просто мама, а головний стратег нашої родини.
— Доню, — ласкаво почала вона, і в мене всередині все стислося. — На тебе у нас вся надія. Справа в тому, що теща Вадима, Світлана Петрівна, зовсім занедужала. Ти ж знаєш, вона там одна, в тій хрущовці, нікому склянку води подати.
— Шкода жінку, — кивнула я, намагаючись зрозуміти, куди веде цей монолог. — А Люда що? Це ж її мати.
— Люда розривається! У неї малий на руках, у малого коліки, вона за ніч не присяде. Ти хочеш, щоб у неї молоко пропало через нерви? А Вадим там просто не витримає і він категорично проти переїжджати! Тому ми вирішили: завтра ти збираєш речі і переїжджаєш до тещі Вадима.
— Що? — я аж підскочила на місці. Втому як рукою зняло. — Чому це я повинна до неї їхати? Мам, я цю жінку бачила двічі в житті — на весіллі та на виписці з пологового.
— Ну от і познайомитеся ближче, — незворушно продовжила Алла Ігорівна. — Тобі там буде добре. Кімната окрема, стелі високі. Будеш їй тиск міряти, ліки давати за графіком, супчик звариш. Тобі ж неважко, ти все одно сама, ні сім’ї, ні обов’язків. А ми тут трохи видихнемо. Вадим перебереться у твою кімнату, вони з Людою нарешті розкладуть свої речі по-людськи.
Я дивилася на маму і не вірила своїм вухам. Вона розписувала це так буденно, наче пропонувала мені сходити за хлібом.
— Тобто ви вже і мою кімнату звільнили? — прошепотіла я. — А моя робота? Мені з того району до офісу їхати годину двома автобусами.
— Ну, трохи раніше вставатимеш, — відмахнулася мати. — Зате добру справу зробиш. Сім’я — це самопожертва, Віро. Ти маєш бути вдячною, що в тебе є можливість допомогти братові. Він же молодший, йому зараз найважче.
Я замовкла, згадуючи, як цей «найважчий» молодший брат минулої суботи три години вибирав собі нові кросівки в інтернет-магазині, поки я відмивала кухню після кулінарних експериментів його дружини.
— Знаєш, що, мамо? — я піднялася, відчуваючи дивний спокій. — План чудовий. Просто ідеальний. Мені цікаво, хто тебе навів на цю думку?
— Хіба треба наводити? — насупилася вона, – Людмила за матір переживає, просила мене до неї поїхати та помогти. Але я не можу, хто тут буде за всім слідкувати, а помогти треба. Ми ж рідні люди. Тому ти маєш це зробити.
Скільки років я чула цю фразу – ти маєш. Вадима мама завжди шкодувала. «Дитина батька не знала, а тебе десять років балував». Це було правдою, коли мені було десять, а братові два, то батько пішов з дому. З мамою важко жити і я вже не дочекаюся, коли сама переїду.
Тому для брата все треба було зробити, все купити, все віддати. А мені нічого не треба, я обійдуся, бо у мене був батько десять років.
Коли брат став дорослим, то так само звик до того, що ми з мамою про нього піклуємося і мама все для нього зробить.
Коли прийшла Люда, то я хотіла її попередити, що брат не той чоловік, який зможе забезпечити родину. Няньчила племінника, позичала їй кошти, щоб вона могла в перукарню піти чи дитині щось купити. Мені було шкода їх.
Але виявилося, що як в тій приказці – яке їхало, таке й здибало.
Що ж, сама винна, приписую людям те, чого у них і близько нема.
— Я нікуди не поїду. Більше того, я взагалі тут більше не житиму. Я купила квартиру. Однокімнатну, на Будівельників. Ремонт уже майже закінчила.
Мама застигла з яблуком у руці. Шкірка нарешті розірвалася і впала на підлогу.
— Яку квартиру? Ти що, гроші збирала? — голос мами став тонким і гострим. — Поки ми тут на кожній копійці економили, поки на візок збирали а, ти?
— Я працювала, мамо. Поки ви з Вадимчиком обговорювали, що йому «не престижно» йти працювати торговим представником, я брала нічні зміни. І ні, я не збираюся віддавати свої ключі братові. І доглядати його тещу теж не буду. У неї є зять. Ось нехай він і вчиться міряти тиск. Це дуже корисно для загального розвитку «справжнього чоловіка».
— Та як ти смієш! — мама вибігла за мною в коридор. — Вадим — твій рідний брат! Де вони житимуть, коли друге з’явиться?
— Друге? — я зупинилася біля дверей своєї кімнати. — То вони вже й другого планують? Ну, тоді їм точно треба розширюватися. Можу порадити хороший сайт із пошуку роботи.
Я зайшла в кімнату і почала діставати велику сумку. Руки трохи тремтіли, але це був приємний тремор — такий буває, коли нарешті виходиш на свіже повітря після довгого перебування в задушливому підвалі.
У двері постукали. Це був Вадим. Він стояв, притулившись до одвірка, і кривився, ніби в нього раптово заболів зуб.
— Вір, ну ти чого? Мама ж як краще хоче. Чого ти зразу в позу стаєш? Ну, реально, тещі важко, нам важко. Ти б виручила, а ми б тобі потім… ну, допомогли б якось. Може, полиці прибив би у твоїй новій квартирі.
— Не треба, Вадиме. Я вже купила шуруповерт і сама все прибила. Тобі краще піти на кухню, там мама яблука чистить. Може, вона тобі їх ще й поріже на часточки, щоб ти не перевтомився.
Я почала складати речі. Одяг, книги, мої улюблені горнятка, які я купувала по одному, щоб хоч щось у цій квартирі було моїм. Мама стояла в коридорі та голосно розмовляла по телефону з тіткою, розповідаючи, яку «змію на грудях пригріла».
— І уявляєш, Ірочко, — кричала вона в слухавку, щоб я точно чула, — вона все життя була прихованою егоїсткою! Мовчки гроші складала, поки ми тут останній кусень хліба ділили!
Я застебнула сумку. Всього вийшло три великі сумки. Небагато як для тридцяти років життя, але цілком достатньо для початку нового.
— Я йду, — сказала я, виходячи в коридор. — Ключі на столі.
Мама навіть не повернулася в мій бік, продовжуючи жалітися тітці. Вадим сидів на дивані й зосереджено дивився телевізор, зробивши звук голосніше. Тільки Люда визирнула з дитячої. В її очах я побачила не образу, а якусь дику, безнадійну заздрість.
На вулиці було темно і сиро. Я викликала таксі, поставила сумки на мокрий асфальт і зробила глибокий вдих.
Водій допоміг завантажити речі.
Моя нова квартира зустріла мене тишею. Там не було меблів, окрім надувного матраца і одного стільця. Не було штор, і світло ліхтарів малювало довгі тіні на стінах.
Завтра мені знову на роботу. Я лягла і вкрилася старою ковдрою і вперше за багато років заснула миттєво.
