Тоді Віра гадала, що це нормально. Проживши двадцять років, вони з чоловіком розуміють одне одного без слів. Виявилося, що йому нема про що розмовляти з Вірою, навіть відповідати на її телефонні дзвінки йому неприємно.
«Як так! — не розуміла Віра і повторювала: — Якби не діти, якби не діти…» А що, якби не діти? Віра сама не могла пояснити. Діти вже дорослі. Син повернувся з армії і влаштувався працювати, живе в дівчини. Дочка вступила до інституту в іншому місті. Віра лишилася сама.
Щоразу після роботи жінка заходила до кав’ярні, замовляла чашку кави та занурювалася у свої думки. На людях вона не плакала, лише вдома, через це й тягла із поверненням додому.
Якось на столик, за яким сиділа Віра, приземлилася троянда. Жінка підняла очі, побачила усміхненого юнака. Перша думка була: «А що цьому від мене треба?». Але вголос втомлено промовила:
— Ви щось хотіли?
— Ні. Просто симпатичній дівчині не личить бути такою сумною, — посміхався юнак.
«Дешевий прийом, – подумала Віра. — Теж мені, знайшов дівчину в сорок років».
Але Віталій, так звали парубка, знайшов потрібні слова, розвіяв Вірину тугу, і закрутився таємний роман. Віра приховувала Віталія від усіх, не хотіла його знайомити з дітьми та батьками. Він і не наполягав. Його теж все влаштовувало.
Віталій напоумив Віру змінити роботу. Жінка познайомилася і потоваришувала з новими співробітницями. Все у її житті якось заспокоїлося.
Одна із співробітниць, Зоя, запросила Віру у гості:
— У мене день народження. Я не хочу його відзначати, але я маю подружку, з якою ми вирішили познайомити своїх дітей. День народження – привід для знайомства. Приходь у п’ятницю ввечері годині о сьомій. Повеселимося.
Віра спочатку відмовлялася, а потім вирішила сходити.
Подзвонила у двері, Зоя відчинила, запросила до квартири і вигукнула:
— Віталіку, ходи сюди. Познайомся — це Віра. Проведи гостю до столу.
Сама втекла на кухню. «Господи, – подумала Віра. — Як у дешевому американському фільмі».
Вона вже хотіла відчинити двері, щоб піти, але прийшли ще гості. Зоя заметушилась, запрошуючи всіх за стіл.
— Віро, допоможи мені принести салати, — попросила Зоя. — Ти знаєш, син у мене просто золото, але не може знайти собі дівчину. От моя подружка і привела свою дочку, вона — ідеальна парта для нього.
В жінці раптом прокинулися такі ревнощі, що аж задзвеніло у вухах.
Посадили Віталія з цією дівчиною за стіл, вона щось йому щебече він сміється і крадькома кидає погляд на Віру.
І у Віри раптом розплющилися очі: «Куди я лізу? Мені сорок, йому двадцять вісім. Віталікові пора створювати свою сім’ю і ставати батьком. А у мене вже є двоє дітей».
Пославшись на погане самопочуття, Віра поїхала додому. Віталій запропонував її провести, але вона відмовилась.
Два дні Віра лежала та плакала, не відповідала на дзвінки. Думала, що треба розірвати ці стосунки.
У понеділок з самого ранку підійшла Зоя:
— Мені треба з тобою серйозно поговорити. Ходімо, вийдемо в сквер.
Віра йшла і думала, невже Зоя знає про їхній роман, зараз почне її лаяти і вимагати, щоб вона відчепилася від її сина.
— Як ти себе почуваєш? — Почала розмову Зоя і, отримавши відповідь, продовжила: — Після твого відходу, все пішло шкеребеть. Гості швидко розійшлися, а Віталік зачинився у своїй кімнаті та вийшов тільки в неділю ввечері. Я не знаю, як ти поставишся до моїх слів, але прошу тебе, вислухай.
Зоя трохи помовчала і продовжила:
– Віталік зізнався, що закохався.
— Це ж добре. Значить, незабаром одружиться, — весело сказала Віра.
— Не перебивай. Він закохався в тебе.
— Але мені сорок років.
— Ну то й що? Я хочу попросити тебе, не відштовхувати його одразу. Може, він пізнає тебе краще й розлюбить, – з надією у голосі сказала Зоя.
— А якщо не розлюбить? А якщо я закохаюся в нього? Ти про це не думала?
— Я побажаю вам любові та злагоди.
— Зоє, прокинься. Це твій син. Йому потрібна молода дружина.
— У тому й річ, що це мій син. Я не хочу, щоб він переживав. Ти знаєш, я буду гарною свекрухою, — засміялася Зоя. — Ну як? Домовились? Я дам йому твій номер телефону?
Фото ілюстративне.